Розділ 49. Ніч

Максим прокинувся від звуку, якого не міг одразу впізнати, — не кроки, не голоси, а щось глибше, майже фізичне: тихий, протяжний скрегіт каменю об камінь, який долинав звідкись із боку західної потерни.
Він вибрався з намету. У прибудові коменданта горіло світло — не звичне тьмяне світло гасового ліхтаря, а різкіше, від потужного електричного, того самого, яким комендант користувався для рідкісних, серйозних робіт.
Максим побіг туди. Двері прибудови були відчинені, всередині нікого. Він розвернувся й побіг до потерни.
Комендант був там — стояв навколішки перед тим самим закладеним проходом, де два місяці тому Максим вийняв цеглину. Тепер уся ділянка кладки навколо тієї цеглини виглядала інакше: тонка сітка тріщин розповзлася по розчину, і поки Максим дивився, одна з тріщин ледь чутно, з тим самим скрегочучим звуком, розширилась ще на міліметр.
— Що відбувається? — спитав Максим.
— Тримайте ліхтар, — сказав комендант, не піднімаючи голови.
Максим узяв ліхтар, присвітив, куди показали. Комендант місив у відрі свіжий розчин — не звичайний будівельний, а щось густіше, темніше, з різким запахом, якого Максим не міг упізнати, — і одразу заповнював ним найглибші тріщини, працюючи швидко, впевнено, руками людини, яка робила це вже безліч разів, хоча Максим ніколи не бачив цього раніше.
— Я можу допомогти? — спитав Максим.
— Тримайте ліхтар рівно, — сказав комендант. — І подавайте розчин, коли скажу.
Вони працювали так усю ніч. Комендант заповнював тріщини одну за одною, іноді повертаючись до вже закладених ділянок, коли розчин у них починав рухатися знову, — не застигаючи, а ніби щось під ним намагалося виштовхнути його назовні. У ці моменти комендант притискав долоню до свіжого розчину і тримав, довго, мовчки, аж поки рух не припинявся.
Максим подавав відра, тримав ліхтар, приносив воду, коли розчин починав засихати надто швидко, — виконував будь-яку доручену роботу без питань, бо кожне його питання забирало секунди, яких, судячи з обличчя коменданта, не було зайвих.
Близько третьої ночі одна з тріщин розширилась настільки, що крізь неї війнуло холодом. І запах — важкий, вологий, металевий. Комендант одразу притиснув туди свіжий розчин обома руками, навалившись усією вагою, і за кілька секунд, які здалися набагато довшими, тріщина перестала рухатися.
— Це нормально? — спитав Максим, коли комендант нарешті прибрав руки.
— Ні, — сказав комендант. — Але це стримується.
Він не пояснив різниці, і Максим не питав.
Ближче до четвертої ранку робота почала сповільнюватися — не тому, що тріщини заспокоїлись остаточно, а тому, що комендант сам рухався дедалі повільніше, все частіше зупиняючись, щоб перевести подих, притискаючи вільну руку до попереку.
— Може, перепочинете? — спитав Максим.
— Ще трохи, — сказав комендант, і голос його вперше за всю ніч прозвучав не рівно, а з тим ледь помітним тремтінням, яке буває в людини на межі фізичних сил.
Він закінчив останню ділянку вже на світанку, коли за отвором потерни небо почало сіріти. Ретельно оглянув усю поверхню кладки, провів долонею по кожній залатаній тріщині, перевіряючи, чи розчин тримається, — і тільки переконавшись остаточно, дозволив собі сісти просто на підлогу коридору, притулившись спиною до стіни.
Максим сів поруч.
Комендант виглядав так, як не виглядав ще ніколи за весь час їхнього знайомства, — постарілим, виснаженим, з тремтячими від багатогодинної напруги руками, які він тепер намагався заспокоїти, стискаючи й розтискаючи кулаки.
— Довго так тривало б, якби ви не встигли? — спитав Максим.
— Не знаю, — сказав комендант. — Раніше не траплялося настільки швидко.
— Настільки швидко після чого?
Комендант подивився на нього — стомлено, без жодної ухильності, наче на відповідь просто вже не лишилося сил.
— Після тих чотирьох хвилин, — сказав він.
Він заплющив очі, притулившись потилицею до холодного каменя, і кілька хвилин вони сиділи мовчки — двоє людей у сірому світлі світанку, серед свіжо залатаних тріщин, які, можливо, протримаються день, можливо, тиждень, а можливо, значно менше.