Розділ 47. Чотири хвилини

Того вечора комендант затримався біля криниці довше, ніж зазвичай, — не через тривогу, а через звичайну господарську дрібницю: мотузка перетерлася, і він, замість того щоб полагодити її наспіх, вирішив замінити повністю, шукаючи в коморі відповідну товщину.
— Замкніть сьогодні ви, — сказав він, не піднімаючи голови від мотузки. — Я затримаюсь.
Максим кивнув, узяв в'язку ключів — тепер уже звичну на дотик, — і пішов до внутрішніх дверей сам, як робив це вже кілька разів за останній тиждень.
Він дійшов на місце за хвилину до дев'ятої, як завжди розраховуючи час так, щоб не поспішати й не чекати. І саме тоді, коли до дверей лишалося кілька кроків, задзвонив телефон — сестра, невчасно, як завжди буває невчасно те, що насправді важливе.
Він відповів, бо два дні не міг до неї додзвонитися, а голос у слухавці звучав стривожено — щось про матір, аналізи, які краще обговорити зараз, а не завтра. Розмова забрала три, може, чотири хвилини — коротка, але достатня, щоб Максим підійшов до дверей уже о 21:04, замість звичних 21:00.
Він зачинив замок, двічі перевірив, як завжди, і на секунду завагався: чи варто про це взагалі згадувати. Чотири хвилини здавались настільки дрібними, що навряд чи заслуговували окремого запису.
Комендант вийшов із комори за кілька хвилин по тому, тримаючи нову мотузку, і, побачивши Максима біля вже зачинених дверей, спитав буденно:
— Зачинили?
— Так. Трохи пізніше, ніж зазвичай — сестра дзвонила.
— Наскільки пізніше?
— Хвилин на чотири.
Комендант зупинився. Не різко, не тривожно на вигляд — але щось у тому, як швидко він перевів погляд із мотузки на двері, підказувало, що питання про чотири хвилини раптом стало найважливішим за весь вечір.
— Покажіть телефон, — сказав він. — Точний час дзвінка.
Максим показав — журнал викликів, час початку розмови: 20:59. Час завершення: 21:04.
Комендант подивився на екран довше, ніж потрібно було, щоб прочитати дві цифри, потім мовчки пішов до дверей, які Максим щойно зачинив, і почав обходити периметр коридору повільно, присвічуючи ліхтариком у кожен куток, зазираючи в місця, куди зазвичай навіть не дивився під час звичайного вечірнього обходу.
— Що ви шукаєте? — спитав Максим, ідучи слідом.
— Побачимо, — сказав комендант, і в голосі вперше за весь час, відколи Максим його знав, прозвучало щось, що не було ні буденністю, ні спокоєм, — щось значно ближче до звичайного людського занепокоєння.
Вони знайшли це за третім поворотом коридору: слід. Не такий, як на валу кілька місяців тому, — не паралельні лінії чобіт, а один-єдиний відбиток. Вологий. Хоча дощу не було вже тиждень, і жоден із них двох не проходив тут раніше цього вечора.
Слід вів від дверей углиб коридору й обривався за кілька метрів — просто зникав, без жодного продовження, без жодного повороту, який пояснив би, куди він міг подітися.
Комендант присів навпочіпки біля відбитка, довго дивився на нього мовчки. Максим стояв поруч, тримаючи власний телефон із записом дзвінка — 20:59, 21:04 — наче цей запис міг щось довести чи виправдати.
— Це через мене? — спитав він нарешті.
Комендант не відповів одразу.
— Чотири хвилини, — сказав він тихо, ніби зважуючи вагу цих слів наново. — Раніше такого не траплялося при мені. Ніколи.
Він підвівся, ще раз освітив коридор ліхтариком, переконався, що більше нічого немає, і тільки тоді подивився на Максима прямо.
— Тепер ви знаєте, — сказав він.
Він розвернувся й пішов до виходу, залишивши Максима самого стояти над слідом, який уже почав повільно висихати на кам'яній підлозі.