Розділ 46. Пропозиція

Дзвінок від керівника відділу культурної спадщини надійшов у понеділок уранці, коли Максим саме звіряв останні цифри для остаточного звіту.
— Максиме, доброго ранку. Хочу привітати — акт прийняли без зауважень, комісія задоволена. По суті, ваша робота тут завершена, лишається формальне закриття відрядження.
— Дякую.
— І ще одна річ, — продовжив голос у слухавці, тепер трохи жвавіше. — У нас є новий об'єкт, замок у Львівській області, термінова робота, попередній виконавець захворів. Непогані умови, вища ставка, і, чесно кажучи, після Тараканова це буде відпочинок — там уже є база, готель неподалік, не намет посеред поля.
Максим слухав, тримаючи телефон, дивлячись на розкладені перед ним аркуші з цифрами обмірів.
— Коли треба виїжджати? — спитав він, більше за звичкою ставити правильні питання, ніж тому, що вже щось вирішив.
— Ідеально — наступного тижня. Дайте відповідь до середи, бо якщо ні, шукатимемо іншого фахівця.
Він подякував, поклав слухавку, і ще довго сидів, дивлячись на аркуші зі своїми ж вимірами — тими самими, які він перевіряв і переперевіряв два з половиною місяці, тими самими, які тепер лежали десь в архіві управління культури з офіційною цифрою «сто п'ять», під якою стояв його підпис.
Він не сказав коменданту одразу. Не тому, що приховував, — просто не знайшов моменту, який здався б підходящим, і чим довше відкладав, тим більше сама відсутність розмови починала виглядати як певний вид рішення.
Того ж дня він продовжив роботу так, наче дзвінка не було: доробив креслення північного крила, звірив стан кладки в казематах, які ще не встиг остаточно зафіксувати, хоча формально це вже не було потрібно жодному звіту. Увечері, розбираючи інструменти, він упіймав себе на тому, що переставляє їх у ящику зручніше для завтрашньої роботи — не для пакування, а для продовження.
Комендант застав його за цим заняттям, коли проходив повз зі своїм вечірнім обходом.
— Управління дзвонило, — сказав Максим нарешті, не піднімаючи голови від ящика з інструментами. — Пропонують новий об'єкт. Замок, вища ставка, нормальні умови проживання.
Комендант зупинився.
— І що ви їм відповіли?
— Ще нічого. Треба до середи.
Комендант кивнув, ніби це була цілком звичайна робоча інформація, яка не потребувала його коментаря.
— Гарна пропозиція, — сказав він.
— Гарна, — погодився Максим.
Більше жоден із них нічого не додав. Комендант пішов далі своїм маршрутом, а Максим ще якийсь час сидів над відкритим ящиком з інструментами, дивлячись не на них, а кудись повз, у бік валу, де вже сутеніло.
Він не написав відповіді управлінню ні того вечора, ні наступного ранку. У середу, коли термін для відповіді минав, він отримав ще одне коротке нагадування — і написав, що змушений відмовитися: об'єкт у Тараканові потребує додаткового часу для довершення супровідної документації, яку він хотів би завершити особисто.
Це не було неправдою. Просто це не було й причиною.
Він натиснув «Надіслати». Закрив ноутбук. Узяв лопату. Пішов до дренажу.