Розділ 45. Хвилина

Комендант поїхав у Дубно того ранку — по ліки й кілька господарських дрібниць, обіцяв повернутися до обіду. Максим лишився сам, продовжуючи обмір ділянки біля другого валу, яку вони не встигли доробити разом.
Він почув голоси раніше, ніж побачив людей, — двоє чоловіків, судячи з говірки, не місцеві, підходили з боку лісосмуги, тим самим шляхом, яким два місяці тому приїхав сюди сам Максим.
— Перепрошуємо, — сказав старший із них, коли підійшли ближче, — це форт, який рекламують на туристичних сайтах? Ми з групою тревел-блогерів, хотіли зняти кілька кадрів для каналу, нам сказали, що доступ відкритий для екскурсій.
— Об'єкт зараз не для туристів, — сказав Максим. — Іде реставраційне обстеження.
— Ми на хвилинку, — сказав молодший, уже піднімаючи телефон для зйомки. — Обіцяємо не заважати.
Максим глянув на годинник. Комендант мав повернутися щонайменше за годину.
— Мені шкода, але доступ дійсно обмежений, — сказав він. — Питання безпеки, частина конструкцій аварійна.
— Ми обережно, — не здавався молодший. — Хоча б до входу, зовнішній план форту. Ми вже їхали годину.
Максим на секунду завагався. Формально він не мав повноважень нікого пускати чи не пускати — рішення про доступ належало управлінню культури, а не йому особисто, — і водночас саме зараз, коли коменданта не було поруч, це рішення впало виключно на нього.
Він подумав про західну потерну. Про каплицю. Про склад із засувами й старими дверима, який відкривали кілька тижнів тому. Жодне з цих місць не було на шляху до головного входу, куди хотіли потрапити блогери, — але й гарантії, що вони обмежаться лише входом, теж не було.
— Я можу провести вас до зовнішнього валу, — сказав він нарешті. — П'ять хвилин, тільки зовні. Всередину — ні, це вже під мою особисту відповідальність, і я не можу її взяти.
— Дякуємо, і на тому, — сказав старший.
Максим провів їх коротким маршрутом уздовж зовнішнього боку валу — тим самим, яким водив комісію, — тримаючись так, щоб бачити обох одночасно, відповідаючи на питання про історію форту коротко, фактично, тим самим тоном, яким сам два місяці тому читав довідку в машині дорогою сюди. Блогери зняли кілька кадрів, подякували, пішли тим самим шляхом назад до лісосмуги, звідки прийшли.
Коли за півгодини повернувся комендант, Максим переказав йому все коротко — блогери, прохання, п'ять хвилин зовні, відмова показати щось більше.
Комендант вислухав, кивнув.
— Правильно, — сказав він.
Він узяв пакунки. Пішов до складу.
Максим залишився стояти біля воріт.