Розділ 44. Підпис

Лист із управління культури прийшов у четвер: остаточний акт технічного обстеження, підготовлений на основі звіту Максима й висновків комісії, потребував його особистого підпису й печатки як відповідального виконавця — формальність, без якої проєкт реконструкції не міг рухатися далі бюрократичними інстанціями.
Максим роздрукував документ на польовому принтері, розклав на ящику, який правив за стіл, і почав читати — уважно, як читав би будь-який офіційний акт, що мав засвідчити власним підписом.
Більшість пунктів були стандартними: загальний опис об'єкта, стан кладки, рекомендації щодо консервації. Він дійшов до розділу «Кількісні характеристики» і зупинився.
«Кількість казематів: 105 (сто п'ять), відповідно до історичної документації та результатів польового обстеження».
Він довго дивився на це речення.
Це була правда в тому сенсі, у якому правдою її вважали історична документація й офіційні джерела. Це не було правдою в тому сенсі, у якому Максим сам перерахував приміщення в перший тиждень роботи тут, і в другий, і ще кілька разів по тому — щоразу отримуючи те саме число, яке не мало права існувати за жодною логікою, крім тієї, якої він досі не розумів.
Підписати означало засвідчити офіційним документом цифру, яку він сам знав як неповну. Не підписати означало або пояснювати чому — а пояснення в нього не було жодного, яке прозвучало б інакше, ніж маячня людини, що провела забагато часу на самоті, — або просто відмовитися від виконання прямого професійного обов'язку без жодної причини, яку можна було б назвати вголос.
Він відклав ручку, не підписавши, і пішов шукати коменданта.
— Мені треба підписати акт, — сказав він, показуючи документ. — Тут написано «105 казематів».
Комендант узяв аркуш, прочитав, повернув.
— І що вас турбує? — спитав він.
— Я знаю, що їх більше.
— Ви знаєте, що інколи їх більше, — сказав комендант. — Офіційний акт фіксує документовану кількість. Це різні речі.
— Це моя печатка. Мій підпис. Якщо колись хтось перевірить і знайде розбіжність...
— Не знайде, — сказав комендант. — Розбіжність виникає не завжди. І не для всіх.
Це не було відповіддю, яка заспокоювала, — швидше відповіддю, яка визнавала складність питання, не пропонуючи способу впоратися з ним морально, а лише практично.
— Ви коли-небудь підписували щось подібне? — спитав Максим.
— Багато разів, — сказав комендант. — За інших комендантів, за інших реставраторів, за інші комісії. Документ завжди фіксує те, що можна довести. Не те, що є.
Максим повернувся до ящика, узяв ручку, довго тримав її над підписом, не наважуючись поставити крапку в цьому виборі.
Зрештою він підписав.
Не тому, що погодився. Просто іншого рішення, з яким міг би жити далі, він не знайшов.
Він запечатав конверт, поклав його в теку для відправки, і ще довго сидів, дивлячись на власний підпис під числом, яке сам спростував першого ж тижня роботи тут.
Комендант, проходячи повз, зупинився на секунду.
— Це було правильне рішення, — сказав він. — Не тому, що воно чесне. А тому, що інше рішення не врятувало б нікого. Зашкодило б вам.
Максим нічого не відповів.