Розділ 43. Не той рахунок

Ранок почався так само, як і всі попередні, — обмір, фотофіксація, чай опівдні. Максим узявся за приміщення, яке ще не встиг зафіксувати в південному крилі, розгорнув рулетку, приклав до кута.
Записав цифру. Подивився ще раз. Цифра не збігалася з тим, що показував далекомір.
Він перевимірив утретє, повільніше, і зрозумів, що просто неправильно зчитав поділку — звичайна, дурна помилка, якої не робив уже давно.
Десь удалині, з боку села, проїхала машина — не патрульна, звичайна легковичка, — і Максим на секунду завмер, прислухаючись, поки звук не стих. Він не міг би сказати, чого саме прислухався: чи новин, чи просто якогось підтвердження, що пошуки тривають, а він про них не забув.
Комендант проходив повз, ніс інструмент до дренажу, і, побачивши, як Максим утретє переміряє те саме приміщення, тільки коротко глянув, нічого не сказавши.
Опівдні, коли Максим переносив дані в польовий журнал, він двічі перепитав те, що сам щойно продиктував уголос, — просту цифру, яку записував за подібних обставин уже сотні разів. Комендант, який сидів поруч із чаєм, теж не прокоментував цього — просто чекав, поки Максим упорається сам.
— Вибачте, — сказав Максим нарешті, відклавши ручку. — Щось сьогодні не збираюся.
— Буває, — сказав комендант.
Більше він нічого не додав — ні про дільничного, ні про зниклу жінку, ні про вчорашній вибір Максима. Максим сам чекав, що комендант скаже щось — виправдає його рішення, засудить його, натякне бодай якось на власну думку, — і саме відсутність будь-якої реакції виявилася важчою за пряме слово.
Пополудні, обмірюючи вентиляційну шахту, яку вже фіксував раніше, Максим пропустив тонку тріщину в кладці — таку, яку два місяці тому обов'язково зазначив би в першу чергу. Помітив її лише комендант, коли проходив повз, провів пальцем по стіні, зупинився.
— Тут тріщина, — сказав він.
— Бачу, — сказав Максим, хоча до цього моменту не бачив.
— Якщо думки не тут — сьогодні не міряй, — сказав комендант.
Він сказав це так само, як сказав би про дренаж чи криницю, — без жодного докору, без спроби повчати, просто констатуючи практичний факт: людина, чия увага розділена, не варта довіри в питаннях точності. Максим кивнув, згорнув інструменти, вирішивши, що на сьогодні досить.
Вони сиділи разом на ящику, коли надвечір проїхала ще одна машина з боку села, — цього разу Максим навіть не підняв голови.
Комендант того вечора затримався біля криниці довше, ніж зазвичай, — не перевіряючи воду вдруге, просто стоячи, дивлячись у темний отвір. Максим спостерігав здалеку, не питаючи нічого. Коли комендант нарешті відійшов, він дістав із кишені старий штамп реєстрації, той самий, загорнутий у тканину. Повернув у руках. Поклав назад.
Максим у той вечір не відкривав блокнот.