Розділ 42. Шкода

Дільничний приїхав другого дня по обіді — плечі опущені, крок повільніший, ніж звичайно, з тими темними колами під очима, які бувають у людей, що не спали нормально вже дві ночі поспіль.
— Жінку досі не знайшли, — сказав він, навіть не вітаючись. — Завтра організовуємо повне прочісування лісосмуги й прилеглих полів, разом із добровольцями з обох сіл. Людей мало, а територія велика.
Він подивився на Максима так, як дивляться на людину, від якої не чекають відмови.
— Ви тут давно, місцевість знаєте краще за багатьох приїжджих волонтерів. Допоможете?
Погодитись означало провести цілий день серед людей, які розпитуватимуть, звертатимуть увагу на форт, на коменданта, на все те, що Максим два місяці вчився не показувати нікому сторонньому. Відмовитися означало сказати «ні» людині, яка щиро, без жодної задньої думки, просила про допомогу в пошуках зниклої жінки.
— Мені треба подумати, — сказав він.
— Думайте до вечора, — сказав дільничний. — Збір о шостій ранку біля сільради.
Він поїхав, а Максим пішов шукати коменданта — не за дозволом, як зробив би два місяці тому, а за чимось на кшталт останньої перевірки власного рішення, яке вже майже визрів.
Комендант вислухав його мовчки, стоячи біля дренажу, який саме перевіряв.
— Що порадите? — спитав Максим.
— Нічого, — сказав комендант.
— Тобто?
— Вирішуйте самі, — сказав комендант.
Максим чекав продовження — уточнення, натяку, хоча б однієї з тих напівфраз, якими комендант відповідав на майже кожне питання за всі попередні тижні. Продовження не було. Комендант дивився на нього прямо, без жодної ухильності й без жодної підказки, — уперше за весь час їхнього знайомства повністю передавши рішення в чужі руки, не залишивши собі навіть тіні впливу на нього.
Це мовчання виявилося важчим за будь-яку пораду.
Увечері Максим зателефонував в управління культури, попередив, що завтра йому знадобиться день на особисті справи, — формальна, необразлива фраза, яка не пояснювала нічого і не була неправдою в буквальному сенсі.
О шостій ранку, коли на площі біля сільради збиралися добровольці — заспані чоловіки з ліхтарями, кілька жінок із термосами, дільничний з картою прилеглої території, розкладеною на капоті машини, — Максима серед них не було.
Він приїхав опівдні, коли основна група вже розійшлася по секторах, — привіз воду й бутерброди, які купив у Дубні, поставив ящик біля сільради й пішов, не чекаючи, поки хтось помітить.
Дільничний перехопив його вже біля машини, стомлений, спітнілий, із чорним слідом землі на коліні штанів.
— Дякую за воду, — сказав він.
— Нема за що, — сказав Максим.
— Не змогли зранку?
— Не зміг, — сказав Максим, і це вже було майже правдою, хоча й не тією правдою, яку варто було казати вголос.
Дільничний подивився на нього довше, ніж того вимагала проста ввічливість, — не з підозрою, а з тим виразом розчарування, яке буває в людини, яка сподівалась на щось конкретне й не отримала його, не отримавши й пояснення чому.
— Шкода, — сказав він.
Він кивнув, пішов до гурту добровольців, які саме поверталися з чергового сектора з порожніми руками.
Максим сів у машину. Поїхав.