Розділ 41. Мовчання

Дільничний приїхав ще до сніданку — та сама патрульна машина, той самий молодий поліцейський, тільки обличчя цього разу було серйознішим, ніж зазвичай буває через звичну сільську справу.
— Зникла жінка, — сказав він, навіть не заходячи за шлагбаум. — Вчора ввечері, з сусіднього села. Ольга Дмитрівна, вчителька молодших класів на пенсії, ще підробляла — вишивала на замовлення, ви могли бачити її роботи на ярмарку. Пішла по воду до колонки, недалеко від хати, — і все. Чоловік чекав годину, потім пішов шукати сам, не знайшов, потім уже дзвонив нам.
— Слідів немає? — спитав Максим, відчуваючи, як усередині щось похолоділо ще до того, як він устиг усвідомити чому.
— Відро на місці стоїть, повне. Ніби просто відійшла й не повернулась.
Дільничний поїхав далі, до сусіднього села, обіцяючи заїхати ще раз, якщо щось проясниться. Максим лишився стояти біля шлагбауму, дивлячись йому вслід, і в голові вже складалася картина, яку він не хотів складати: 1968, 1979, 1994, 2026. Він порахував подумки різницю між останніми датами — не знайшов точної періодичності, тільки те, що кожного разу хтось зникав недалеко звідси, без сліду, без пояснення, і щоразу справу зрештою закривали тією самою формулою.
Він знайшов коменданта біля криниці — той саме витягував відро, за звичним ранковим ритуалом.
— Ви чули? — спитав Максим.
— Чув, — сказав комендант, не відриваючись від роботи.
— Це ж воно? Те, про що ви вчора казали — важкий день?
Комендант випростався, подивився на відро повне води, потім на Максима.
— Так, — сказав він.
— Треба сказати поліції, — сказав Максим. — Про закономірність. Про дати. Про...
— Ні, — сказав комендант.
— Чому? Загинула людина, можливо. Якщо ми знаємо щось, що може допомогти...
— Ви нічого не знаєте, що могло б їй допомогти, — сказав комендант. — Ви знаєте закономірність, яку ніхто не повірить, і яку ви не зможете пояснити навіть собі. Розкажете дільничному про записи в старому щоденнику й дати з газетних вирізок — і за годину приїде хтось інший, не за жінку розпитувати, а за вас.
Максим мовчав, розуміючи, що в цьому є жорстока логіка, з якою важко посперечатися вголос, — і водночас відчуваючи, як щось у ньому опирається самій ідеї мовчання перед лицем чужого зникнення.
— А якщо мовчання їй не допоможе? — спитав він.
Комендант не відповів одразу.
— Тоді ми зробили все, що могли зробити чесно, — сказав він нарешті. — Решта — не в наших руках.
Удень, коли дільничний повернувся ще раз, розпитуючи всіх у околиці, чи не бачили чогось незвичного напередодні, Максим стояв поруч і, коли питання дійшло до нього, сказав те саме, що сказав би два місяці тому, приїхавши сюди вперше, — що нічого незвичного не бачив, що працює тут над обмірами, що про зниклу жінку нічого не знає.
Це не було прямою брехнею. Але це не було й правдою.
Дільничний кивнув, записав щось у блокнот — свій, службовий, зовсім не схожий на той, яким користувався Максим, — і поїхав далі, до наступного двору.
Увечері Максим довго сидів над власним блокнотом, не наважуючись почати запис. Коли нарешті написав:
«Змовчав. Добровільно. Дільничному. Не знаю, чи він мав рацію. Знаю, що мовчав».