Розділ 40. Завтра

Вечір видався напрочуд звичайним — таким звичайним, що Максим кілька разів ловив себе на думці, ніби день із Тетяною Романівною та її дивним спостереженням стався не сьогодні, а десь у зовсім іншому, віддаленому часі.
Він доробив звіт для управління культури — акуратно, за всіма правилами, з планами, фотографіями, коротким описом стану об'єкта. Комісія лишилась задоволена, писав він, зауважень щодо доцільності реставрації не виникло. Це було правдою, і саме тому речення далося йому легко.
Комендант того вечора займався звичними дрібницями — підкручував защіпку на воротах, яку розхитало за день, коли крізь них проходило й виходило стільки людей і машин, скільки не проходило за весь час перебування Максима тут. Робив це неспішно, зосереджено, так само, як робив би будь-якого іншого дня.
Вони повечеряли разом, як робили це вже багато разів, — прості бутерброди, чай, заварений у тій самій пощербленій кружці. Розмовляли про дрібниці: про те, що дорогу під Дубном обіцяли доробити ще до осені, про те, що Тетяна Романівна, попри дивний епізод, здалася коменданту порядною і знаючою свою справу людиною, про те, що Олег, вочевидь, ще напише кілька листів із додатковими питаннями щодо кошторису.
— Втомились сьогодні? — спитав Максим.
— Не більше, ніж завжди, — сказав комендант.
Стемніло раніше, ніж зазвичай, — небо затягнуло хмарами ще з обіду, і зараз, без місяця, двір форту тонув у тій особливій темряві, яка буває тільки в місцях, далеких від будь-якого стороннього освітлення. Комендант запалив гасовий ліхтар, хоча зазвичай робив це трохи пізніше, і рушив у бік внутрішніх дверей — той самий вечірній обхід, який Максим спостерігав уже незліченну кількість разів.
Максим прибрав рештки вечері, сховав документи в теку, приготувався йти до намету раніше, ніж зазвичай, — день видався довшим, ніж здавався на перший погляд, і втома, про яку комендант щойно заперечив, наздогнала натомість самого Максима.
Комендант повернувся з обходу за годину, як завжди, — тим самим кроком, з тим самим виразом обличчя, яке за два місяці Максим навчився читати майже так само добре, як власне.
Він зупинився на мить біля входу до намету, ніби мав щось сказати ще на початку вечора, але відклав це на потім.
— Завтра буде важкий день, — сказав він.
Більше він не додав нічого. Розвернувся і пішов до своєї прибудови, залишивши Максима стояти в темряві з ліхтариком у руці, дивлячись йому вслід.