Розділ 39. Рулетка

Комісія поїхала о четвертій, і Максим тільки почав розбирати документи, які готував до звіту, коли на подвір'я знову заїхала машина — та сама, з київськими номерами.
З неї вийшла тільки Тетяна Романівна, сама.
— Пробачте, — сказала вона, підходячи. — Забула рулетку біля тих казематів північного крила. Стара, з дому, ще батькова — не хотілося б лишати.
— Звісно, — сказав Максим. — Я проведу.
— Не варто, я пам'ятаю дорогу, це недалеко від входу.
Вона пішла сама, впевненим кроком людини, яка все своє життя ходила подібними коридорами й не потребувала супроводу. Максим повернувся до документів, не надаючи цьому особливого значення, — комендант тим часом десь пішов, Максим не бачив куди саме, зайнятий паперами.
Тетяна Романівна повернулась хвилин за десять — рулетка в руці, обличчя спокійне, але з тим виразом, який буває в людини, що щойно побачила щось, чому не одразу знайшла пояснення і вирішила, що воно того не варте.
— Знайшли? — спитав Максим.
— Знайшла, дякую.
Вона на мить зупинилась, ніби вирішуючи, чи варто щось казати, потім, вочевидь, вирішила, що варто, — сказала це тим самим тоном, яким коментувала кладку зранку, буденно, як фахову спостережливу дрібницю.
— А у вас тут ще хтось працює? Літній чоловік, у синій куртці?
— Це, мабуть, комендант, — сказав Максим. — А що?
— Та нічого особливого. Я йшла назад тим самим коридором, де ми щойно всі разом проходили, — і бачила його попереду, за поворотом, ще до того, як сама туди дійшла. Подумала, дивно, бо коли ми виходили звідти всією групою, він був позаду, разом із вами.
— Може, обійшов іншим шляхом.
— Може, — сказала вона без особливого переконання, тим тоном, яким люди погоджуються з поясненням, аби закрити тему, а не тому, що воно їх задовольнило. — Просто коридор один. Я перевіряла на плані.
Вона глянула на годинник, заквапилась, попрощалась — коротко, професійно, як людина, що вже подумки повернулась до наступних справ дня, — і поїхала, більше не згадуючи про побачене.
Максим лишився стояти на подвір'ї, тримаючи в руках нерозібрані документи, які раптом здалися йому набагато менш важливими, ніж хвилину тому.
Комендант знайшовся за годину — виходив із казарми з боку, протилежного тому коридору, про який згадувала Тетяна Романівна.
— Де ви були? — спитав Максим, намагаючись, щоб голос прозвучав буденно.
— Перевіряв дренаж, — сказав комендант. — Чому питаєте?
Максим на мить завагався, чи варто переказувати те, що почув, — і вирішив, що варто.
— Тетяна Романівна сказала, що бачила вас у коридорі, де були каземати, — коли верталась по рулетку. Хоча, за її словами, ви на той момент мали б іти зовсім іншим шляхом, з нею разом.
Комендант не відповів одразу. Подивився в бік, куди поїхала машина комісії, потім на Максима.
— Люди помиляються, — сказав він.
— Вона казала це доволі впевнено.
— Люди помиляються навіть упевнено, — сказав комендант, і на цьому розмову закінчив, повернувшись до роботи так, ніби нічого важливого не прозвучало.
Увечері Максим записав у блокнот:
«Тетяна Романівна: бачила коменданта в коридорі казематів, де він не мав бути. Комендант: „перевіряв дренаж“. Пояснення не збігаються. Уперше — стороння людина бачить невідповідність. Не я».