Розділ 38. Комісія

Машина під'їхала о десятій, хвилина в хвилину, — сірий позашляховик із київськими номерами, забризканий по нижній частині кузова грязюкою.
З машини вийшли троє. Першим — чоловік років сорока п'яти, у зручному, трохи м'ятому піджаку, з планшетом під пахвою: він і виявився Дмитром Волошиним, з яким Максим говорив телефоном. Другою — жінка років шістдесяти, невисока, у практичному взутті, з тим типом уваги в погляді, яку Максим упізнав одразу: так дивляться люди, що все життя пропрацювали з пам'ятками архітектури, оцінюючи об'єкт ще до того, як хтось встиг сказати перше слово. Третій — молодший чоловік, років тридцяти, у діловому, але явно не пристосованому для польових умов взутті, яке одразу видало в ньому людину з фінансового, а не технічного боку справи.
— Максим Северин? — спитав Волошин, простягаючи руку. — Дякую, що зустріли. Довго їхали, дорогу під Дубном таки ремонтують, як я й попереджав.
— Нічого страшного, — сказав Максим. — Це комендант, він тут доглядає за об'єктом.
Комендант потиснув руки всім трьом по черзі, коротко назвався, і Максим із подивом відзначив, наскільки природно й невимушено це в нього вийшло — жодного натяку на ту стриманість, з якою комендант зазвичай зустрічав чужих.
— Гарний краєвид, — сказала жінка, чиє ім'я виявилося Тетяна Романівна, оглядаючи вал. — Скільки вже років форт офіційно занедбаний?
— З радянських часів, якщо не рахувати спроб під склад, — відповів Максим. — Хоча стан збереження кладки для такого віку доволі непоганий.
— Це через тришарову кладку, — сказала Тетяна Романівна, підходячи ближче до стіни й проводячи по ній рукою тим самим професійним рухом, яким сам Максим оглядав кладку два місяці тому. — Дві цегляні стіни, забутовка між ними. Так будували з розрахунком на довговічність, не як зараз.
Молодший чоловік, представлений як Олег, з фінансового боку проєкту, дивився на все це з певною відстороненістю людини, для якої цегла лишалася цеглою, а важливими були зовсім інші цифри.
— Яка орієнтовна площа під туристичну інфраструктуру? — спитав він, гортаючи щось на планшеті.
— Це вже питання до архітектурного проєкту, — сказав Максим. — Моя частина — фіксація поточного стану.
— Звісно, звісно, — сказав Олег, не надто засмучений відповіддю.
Вони пройшли головним входом, зупиняючись через кожні кілька метрів — Тетяна Романівна оглядала кладку, ставила точні, фахові питання про стан розчину, про можливі осідання ґрунту; Волошин фотографував усе на телефон, зауважуючи вголос, які кадри могли б піти в презентацію для потенційних партнерів; Олег переважно мовчав, зрідка щось занотовуючи.
— А оці приміщення? — Тетяна Романівна кивнула на ряд казематів північного крила. — Усі обміряні?
— Усі, — сказав Максим. — План додам до звіту.
— А кількість? Скільки їх тут за документами?
Максим на секунду затримався з відповіддю — коротшу за секунду, майже непомітну паузу, яку сам одразу пояснив собі втомою після ранкової метушні.
— Сто п'ять, — сказав він. — За офіційними джерелами.
— Солідно, — сказала Тетяна Романівна і рушила далі.
Комендант ішов трохи позаду всієї групи, відповідаючи на запитання, коли їх ставили безпосередньо йому, — про історію об'єкта, про те, як довго він тут працює, про побутові деталі догляду за пам'яткою. Він говорив рівно те, що годилося говорити в такій ситуації: жодного зайвого слова, жодної незручної паузи, ідеальна, невимушена буденність людини, яка приймає гостей уже не вперше.
Ополудні вони зупинилися на перепочинок біля центральної казарми — Максим приніс термос із кавою, який приготував заздалегідь, і кілька хвилин розмова точилася про речі, які не мали жодного стосунку до форту: про дорогу, про погоду, про якийсь схожий об'єкт у Польщі, який Тетяна Романівна оглядала минулого року.
Волошин дивився на форт із перепочинку, мружачись від сонця.
— Атмосферне місце, — сказав він.
Комендант кивнув.
— Так.
Комісія поїхала близько четвертої, домовившись про подальший зв'язок електронною поштою. Увечері Максим коротко записав у блокнот:
«Комісія: приїхали 10:00, поїхали 16:00. Питання фахові, по суті. Заперечень щодо стану об'єкта не було. День — без інцидентів».