Розділ 37. Очікування

Ранок минув у прибиранні — не тому, що форт цього потребував більше, ніж будь-якого іншого дня, а тому, що обидва, здається, потребували чимось зайняти руки.
Максим упорядкував документи для звіту: роздрукував плани, склав у теку фотографії найважливіших знахідок, підготував короткий технічний опис стану об'єкта — усе, що мало бути готовим до приїзду комісії. Комендант тим часом ще раз пройшовся маршрутом, яким мали вести гостей, — перевіряючи кожен поворот, кожні двері, наче бачив цей шлях уперше, хоча проходив ним щодня останній тиждень.
Вони майже не розмовляли. Не через напругу — просто слова здавалися зайвими там, де все й так було зрозуміло без них.
Опівдні комендант зупинився біля входу до каплиці, довго дивився на двері, які самі ж і відкрили кілька днів тому, потім, нічого не сказавши, замкнув їх знову — тим самим старим ключем, витертим до блиску.
— Її теж покажемо завтра? — спитав Максим.
— Ні, — сказав комендант.
Більше він нічого не додав, і Максим цього разу навіть не спробував уточнити, чому приміщення, яке обміряли спеціально для звіту, раптом виключили зі списку того, що покажуть.
Ближче до вечора приїхала вантажівка з рештою будматеріалів для латання найгірших ділянок валу — комендант замовляв їх ще тиждень тому, і водій, молодий хлопець із сусіднього села, привіз усе без жодних запитань, розвантажив, узяв гроші й поїхав, навіть не заглянувши за шлагбаум.
Вантажівка поїхала. На подвір'ї знову стало тихо.
Максим ще раз перевірив теку з документами, звірив список того, що мав розповісти комісії, — коротко, по пунктах, як готувався б до будь-якого офіційного звіту. Комендант перевірив замки, усі до одного, навіть ті, якими не користувалися тижнями.
Вечеряли мовчки. Чай був звичайний, той самий, що завжди.
— Готові? — спитав Максим, коли сонце вже сідало.
Комендант подивився на форт, потім на годинник, потім на Максима.
— Наскільки можливо, — сказав він.
Максим записав у блокнот, коротко, без жодного коментаря:
«1 день».