Розділ 36. Два дні

До комісії лишалося два дні, і робота продовжувалась у тому самому темпі, що й учора, — розчистка другого валу, дрібний ремонт, перевірка того, що вже було перевірено кілька разів. Максим давно перестав дивуватися повторним перевіркам: комендант завжди повторював одне й те саме кілька разів, наче довіряв не першому результату, а сумі кількох однакових.
Опівдні, коли вони сиділи над чаєм, комендант дістав із кишені щось загорнуте в стару тканину — не одразу розгорнув, просто тримав на колінах, ніби зважуючи, чи варто взагалі показувати.
— Ось, — сказав він нарешті, розгортаючи тканину.
Усередині виявився невеликий металевий штамп, старий, з дерев'яною ручкою, — такий, яким проставляли номери чи літери на офіційних документах ще на початку минулого століття. На торці виднілися вибиті літери, стерті настільки, що прочитати їх можна було тільки на дотик, під певним кутом світла.
— Що це? — спитав Максим.
— Штамп реєстрації, — сказав комендант. — Такими позначали офіційні акти обстеження ще за царського часу. Потім за польського. Потім, здається, ще й пізніше.
— Він працює?
— Чорнило давно висохло. Але форма ще ціла.
Він показав, як тримати штамп, як притискати рівно, без перекосу, — механічна деталь, яка виглядала так само буденно, як усе інше, чого комендант учив Максима за останні тижні: дренаж, замок, криниця, кладка. Максим спробував притиснути штамп до чистого аркуша з блокнота — відбиток вийшов слабким, майже нечитабельним, але форма літер проступила достатньо, щоб здогадатися: колись це був акуратний, офіційний відбиток.
— Навіщо мені це вміти? — спитав Максим.
Комендант загорнув штамп назад у тканину, поклав у кишеню.
— Про всяк випадок, — сказав він.
Пополудні вони закінчили розчистку валу — раніше, ніж планували, оскільки роботи виявилося менше, ніж очікували обидва. Комендант оглянув результат мовчки, кивнув сам собі, і замість того, щоб перейти до наступного пункту підготовки, як робив останні кілька днів, він просто сів на край валу, дивлячись на форт зверху.
Максим сів поруч, не питаючи дозволу.
Вони мовчали довго — не незручно, а так, як мовчать двоє людей, які втомилися однаково і не бачать сенсу заповнювати тишу словами.
— Два дні, — сказав нарешті Максим, більше для себе, ніж для коменданта.
— Два дні, — повторив комендант.
Він не додав нічого більше, і в цьому повторенні без коментаря було більше ваги, ніж могла б дати будь-яка розлога відповідь.
Увечері, коли надійшов час замикати внутрішній замок, комендант зробив це сам, без жодного натяку на те, щоб передати цю дію Максиму, — так само, як робив це щовечора до передачі криниці. Максим не спитав чому. Просто зауважив собі: сьогодні — сам, без пояснень, чому не я.
Він записав у блокнот:
«2 дні. Комендант показав старий штамп реєстрації — „про всяк випадок“. Вал — завершено раніше. Замок — сам, без передачі».