Розділ 33. Вихідний

До комісії лишалося п'ять днів, коли комендант сказав це за сніданком, буденно, наче йшлося про погоду:
— Завтра у вас вихідний.
Максим не одразу зрозумів, що це не питання.
— У нас же ще купа роботи перед комісією.
— Встигнемо.
— Але...
— Їдьте, — сказав комендант. — У Дубно, чи куди схочете. Просто не тут.
Це прозвучало не грубо і не тривожно — скоріше як турбота, якою міг би виявитися будь-хто, хто помітив, що людина працює вже два місяці без жодного повноцінного дня перепочинку. Максим і сам подумав про це в першу чергу: два місяці справді минуло без жодного дня, коли б він виїжджав кудись без конкретної робочої мети.
— Гаразд, — сказав він. — Дякую.
Комендант кивнув, ніби питання було вичерпано, і повернувся до своєї чашки.
Наступного ранку Максим виїхав рано, ще до сходу сонця, — не тому, що поспішав, а тому, що прокинувся за звичкою в той самий час, у який прокидався щодня останні два місяці, і не бачив сенсу лежати в наметі довше. Дубно того дня видалося йому іншим, ніж завжди, — можливо, тому, що вперше за весь час він приїхав сюди без жодної справи, пов'язаної з фортом: не за батарейками, не в архів, не в заповідник.
Він поснідав у кафе, довго й неквапливо, потім прогулявся набережною вздовж Ікви, подзвонив сестрі — довше, ніж зазвичай, розповідаючи їй про звичайні дрібниці, які раптом здалися вартими розповіді: погоду, ціни на каву, те, як касирка в магазині впізнала його вже вкотре. Сестра сміялася, казала, що він нарешті звучить як людина, а не як хтось «з іншої планети».
Він навіть подумав, чи не поїхати кудись іще — можливо, до Рівного, де можна було б знайти більший книжковий магазин, — але зрештою просто провів день у місті, без плану, дозволяючи собі вперше за два місяці не думати про час.
Тільки одного разу, ближче до обіду, коли він сидів у парку неподалік замку князів Острозьких, у нього промайнула думка, яка тут-таки здалася йому недоречною й трохи параноїдальною: чи не було це справжньою метою вихідного — не турбота про нього, а можливість для коменданта зробити щось, для чого потрібен був форт без свідків.
Він відігнав цю думку так само швидко, як вона з'явилася, списавши на звичку останніх тижнів бачити приховані мотиви там, де їх, можливо, не було.
Повернувся він увечері, коли вже сутеніло. Комендант зустрів його біля шлагбауму — так само, як зустрічав у перший день, два місяці тому, — спокійний, буденний, ніби нічого не відбувалося весь цей день.
— Як з'їздили? — спитав він.
— Добре, — сказав Максим. — Дякую, що наполягли.
— Нема за що, — сказав комендант.
Він виглядав так само, як завжди. Максим кивнув. Вони мовчки пішли до форту.