Розділ 32. Підготовка

До комісії лишалося шість днів, і комендант того ранку сказав те, чого Максим не очікував почути так рано:
— Треба підготувати форт до огляду. Допоможете?
— Звісно. З чого починаємо?
— З каплиці, — сказав комендант.
Максим на мить забув, що взагалі знав про існування каплиці, — вона згадувалась у документах, які він читав ще на початку роботи, як частина колишньої гарнізонної церкви, зруйнована й закрита ще в довоєнні роки, — але сам жодного разу не бачив її навіть іззовні. За два місяці обмірів він припускав, що приміщення просто не збереглося, і ніхто, включно з комендантом, ніколи не пропонував туди зайти.
Вони підійшли до невеликих, майже непомітних серед загального масиву стіни дверей у центральній частині казарми — Максим фотографував цю ділянку стіни ще на другому тижні роботи, зафіксувавши двері як «технічний вхід, замурований», не надавши цьому особливого значення серед десятків подібних деталей.
Комендант дістав із в'язки ключ, якого Максим ще не бачив, — старіший за решту, з витертим до блиску кільцем. Замок піддався не одразу, з тим самим скрипом, з яким піддавалася будь-яка залізна деталь форту, що простояла в закритому стані десятиліттями.
Усередині виявилося приміщення, значно менше, ніж Максим уявляв собі, читаючи про гарнізонну церкву на два поверхи, — судячи з усього, лише частина колишнього храму, відгороджена від решти обваленими перекриттями. Стіни зберегли фрагменти тиньку, подекуди — сліди фарби, яка колись, можливо, була частиною розпису. Підлога вкрита шаром пилу настільки рівним, що виглядав майже штучним, — жодних слідів, жодного натяку на те, що тут хтось бував за останні роки.
— Обміряйте, — сказав комендант. — Для звіту комісії потрібен точний план цього приміщення, а в архіві його немає.
Максим дістав інструменти, почав звичну роботу — довжина, ширина, висота склепіння, стан кладки. Комендант тим часом ходив приміщенням повільно, оглядаючи стіни, іноді торкаючись їх долонею так само, як торкався кладки в казематах, коли перевіряв, чи розчин ще тримає.
— Тут щось не так? — спитав Максим, помітивши, як довго комендант затримався біля однієї з стін, у найдальшому від входу кутку.
— Перевіряю, — сказав комендант, не уточнюючи, що саме.
Максим закінчив обмір за годину — цифри виявились цілком буденними, приміщення без жодних архітектурних несподіванок, якщо не рахувати самого факту, що воно взагалі існувало непоміченим два місяці.
— Це все, що треба для комісії? — спитав він, згортаючи рулетку.
— Це все, що треба показати комісії, — сказав комендант.
Максим зупинився, тримаючи інструмент у руці.
— А що ще тут є, чого їм не треба показувати?
Комендант подивився на нього — не роздратовано, не ухильно, а якось особливо уважно, ніби зважував, чи варто відповідати взагалі.
— Поки що нічого, — сказав він. — Поки що.
Максим ще раз оглянув приміщення. Потім вийшов. Комендант уже зачиняв двері.
Увечері він записав у блокнот:
«6 днів. Каплицю відкрито вперше. Обміряно для звіту комісії. Стіна (дальній кут) — перевірена комендантом. „Поки що нічого. Поки що“».