Розділ 31. Сім днів

До комісії лишалося сім днів, і зовні нічого не змінилося.
Максим прокинувся, обміряв два приміщення північного крила, які ще не встиг зафіксувати для звіту, сфотографував, записав цифри. Комендант того ранку чистив дренаж уздовж південної стіни — той самий ритуал, який Максим спостерігав уже десятки разів, тільки цього разу, проходячи повз, він машинально нахилився, послухав звук води в трубі поруч, і лише за кілька кроків усвідомив, що зробив це сам, без прохання й без потреби.
Опівдні комендант, як і завжди, приніс чай. Вони сиділи мовчки на звичних місцях, і Максим упіймав себе на думці, що ця мовчанка більше не відчувається як напруга — просто як звичка двох людей, яким не обов'язково говорити, щоб розуміти одне одного.
— Криницю сьогодні я? — спитав Максим, коли комендант підвівся, щоб іти.
Комендант зупинився, на секунду ніби зважуючи питання.
— Сьогодні я сам, — сказав він. — Завтра знову ви.
Це прозвучало настільки буденно, наче йшлося про звичайний графік чергувань, — і саме в цій буденності ховалося те, що ще місяць тому здалося б Максиму неможливим: це вже був графік. Не разова передача обов'язку, а щось, що почало повторюватися.
Мережа того дня була стабільною, і на телефон надійшло повідомлення від сестри — коротке, без жодного натяку на попередню тривогу в її голосі: фотографія племінниці біля моря, підпис «відпочиваємо, все добре, дзвони як будеш вільний». Максим подивився на фото довше, ніж воно того вимагало, — маленька дівчинка, пісок, звичайне літнє море, — і відчув той самий контраст, який відчув у Дубні кілька днів тому: світ, у якому існують відпустки й фотографії з моря, і світ, у якому він рахує краплі в криниці, існували паралельно, майже не перетинаючись.
Він написав сестрі коротку відповідь, обіцяючи подзвонити на вихідних, і сховав телефон.
Ближче до вечора надійшло ще одне повідомлення — цього разу від управління культурної спадщини, з деталями майбутнього візиту. Комісія складалася з трьох осіб: представника обласного управління, незалежного експерта-реставратора з Києва і представника потенційного інвестора, зацікавленого в туристичному проєкті. Прибуття призначене на дев'яту ранку, автомобілем, тим самим шляхом, яким два місяці тому приїхав сюди сам Максим.
Він показав повідомлення коменданту не одразу, а лише ввечері, коли той закінчив вечірній обхід і сів на свій ящик з чашкою в руках.
— Троє, — сказав комендант, прочитавши. — Обласне управління, реставратор, інвестор.
— Ви вже знаєте цей тип людей? — спитав Максим, сам не знаючи, чому поставив питання саме так.
— Знаю, — сказав комендант. — Кожні кілька років хтось приїжджає подивитися, чи варто вкладати гроші в старі камені.
— І що ви їм зазвичай показуєте?
— Те, що вони хочуть побачити, — сказав комендант.
— І що саме?
— Стіни.
Пауза.
— Історію.
Це була найдовша відповідь, яку Максим отримав від нього за багато днів, і водночас вона нічого не пояснювала про те, чого саме коментант боявся, чи боявся взагалі, — окрім того, що комісії тут зустрічали й раніше, і форт якось завжди залишався собою після їхнього від'їзду.
Увечері Максим записав у блокнот:
«7 днів. Криниця — комендант, чергується. Комісія: троє, 9:00, автомобілем. Комендант: комісії вже були».