Розділ 29. Через час

До приїзду комісії лишалося дев'ять днів.
Максим прокинувся, як завжди останнім часом, за кілька хвилин до сигналу власного будильника — звичка, яку він і сам уже не міг пояснити нічим, крім того, що тіло саме навчилося прокидатися вчасно, без зовнішньої допомоги. Перше, що він зробив, вилізши з намету, — машинально глянув на годинник, хоча до дев'ятої вечора лишалося ще дванадцять годин, і жодної потреби перевіряти час не було.
Комендант того ранку відчинив приміщення, яке Максим за весь час перебування тут бачив зачиненим завжди, — невеликий склад біля центральної казарми, з важкими дерев'яними дверима, оббитими залізом по краях. Усередині, наскільки Максим встиг розгледіти через прочинену щілину, стояли старі ящики, згорнутий брезент, кілька металевих засувів, які виглядали значно старішими за будь-що інше в господарстві коменданта.
Він переносив речі одну за одною до іншого приміщення, ближче до входу, — не поспішаючи, але й без звичної розміреності, з якою робив усе інше. Максим спостерігав здалеку хвилин зо двадцять, перш ніж наважився підійти.
— Допомогти? — спитав він.
Комендант зупинився, тримаючи в руках згорнутий шматок брезенту, подивився на Максима довгим поглядом — тим самим, яким оцінював, скільки правди можна довірити.
— Так, — сказав він.
Без жодного застереження. Без «якщо хочете» чи «якщо є час». Просто «так» — і це було настільки не схоже на всі попередні відповіді коменданта, що Максим на мить забув, навіщо взагалі питав.
Вони працювали разом до полудня. Носили ящики — важкі, з якимось залізним начинням, що глухо гриміло всередині. Переставляли дерев'яні двері, зняті з завіс, — судячи з форми, запасні, призначені для отворів, яких Максим ніколи не бачив відчиненими. Перекладали засуви, змащували їх тим самим маслом без етикетки, яким комендант завжди користувався для замків.
Ніхто з них не пояснював, для чого це все. Комендант вказував, куди нести, Максим ніс. Це нагадувало звичайну фізичну працю на будь-якому реставраційному об'єкті — важку, монотонну, без потреби в словах, — і водночас Максим уперше відчував це не як цікавість дослідника, а як відповідальність за спільну справу, суті якої він не розумів.
Опівдні, коли вони сіли перепочити на тих самих ящиках, які щойно переносили, Максим наважився спитати:
— Це через комісію?
Комендант подивився на нього, потім на форт, потім знову на Максима.
— Ні, — сказав він.
Пауза тривала довше, ніж мала б для такої короткої відповіді.
— Через час, — сказав він нарешті.
Він не уточнив, що саме мав на увазі, — і цього разу Максим не наполягав, бо щось у тоні коменданта підказувало: подальші питання не отримають відповіді, скільки б їх не було поставлено.
Після обіду вони повернулися до звичної роботи — комендант до своїх ритуалів, Максим до обмірів, — але щось у повітрі лишилося іншим, ніж було вранці. Максим кілька разів упродовж дня ловив себе на тому, що механічно перевіряє, чи щільно зачинені двері приміщень, повз які проходить, — річ, якою раніше займався виключно комендант, і яку Максим ніколи не робив свідомо, аж доки не помітив за собою вже втретє за день.
Увечері, лагодячи власний інструмент перед сном — рулетку, у якої розхиталося кріплення, — він зауважив, що робить це тим самим рухом, яким комендант підтягував гвинти на замках: неквапливо, перевіряючи щоразу, чи тримається міцно, перш ніж відкласти вбік.
Він записав у блокнот коротко, без спроби пояснити побачене:
«9 діб. Склад відкрито. Перенесено: двері, засуви, ящики. Причина: „Через час“».