Розділ 28. Дзвінок з управління

Наступні два дні комендант поводився так, наче епізоду з ключами взагалі не було. Хода тверда, рухи точні, жодної паузи перед підйомом — Максим навіть почав сумніватися у власній пам'яті, хоча запис у блокноті чорним по білому підтверджував: ключі, забуті на ящику; повільніша хода під час обходу; ліхтарик.
У вівторок комендант розібрав і зібрав механізм воріт швидше, ніж будь-коли раніше, — Максим засік час мимохідь, за звичкою, яку вже й сам не намагався контролювати: чотирнадцять хвилин, на шість менше за попередній раз. Криницю перевірив о звичній порі, без жодного відхилення. Замок зачинив рівно о дев'ятій, підтвердив час коротким кивком, не чекаючи, поки Максим сам це зробить.
— Ви якийсь інший сьогодні, — не втримався Максим.
— Виспався, — сказав комендант, і в тому, як буденно це прозвучало, не було жодного натяку на те, що варто розвивати тему далі.
Максим записав це в блокнот теж — не як заперечення попередніх спостережень, а як окремий факт, що існував поруч із ними, не скасовуючи їх: «Вівторок: без відхилень. Швидше, ніж зазвичай». Він більше не намагався зводити ці записи в одну зрозумілу картину. Просто фіксував.
Того ж вівторка, ближче до вечора, у Максима нарешті з'явився стійкий сигнал мережі — рідкість, яку варто було використати одразу, — і на телефон надійшло повідомлення від керівника відділу культурної спадщини обласного управління, з яким Максим погоджував умови відрядження.
Повідомлення було коротким і цілком буденним за тоном, якщо не зважати на його зміст: управління просило проміжний звіт про хід обмірів до кінця тижня, оскільки на об'єкт запланований виїзд комісії — попередній огляд перед ухваленням рішення про фінансування реконструкції. Комісія мала прибути за десять днів.
Максим перечитав повідомлення двічі. Десять днів — термін, який ще місяць тому здався б йому цілком природним, навіть коротким для об'єкта такого масштабу. Тепер він відчув, як усередині щось стиснулося: десять днів означало сторонніх людей у формі, з блокнотами й фотоапаратами, які проходитимуть тими самими коридорами, де досі рахував тільки він сам.
Він не показав повідомлення нікому. Сховав телефон у кишеню, немов це могло щось відтермінувати.
Увечері, коли комендант приніс чай — уперше за кілька днів запропонований без прохання, — він сів на свій звичний ящик, зробив ковток і, дивлячись не на Максима, а кудись у бік валу, сказав:
— Через десять днів?
Максим завмер із чашкою на півдорозі до рота.
— Звідки ви знаєте?
Комендант мовчав. Не довго — рівно стільки, скільки треба, щоб мовчання само стало відповіддю.
— Побачимо, — сказав він нарешті.
Увечері Максим записав у блокнот:
«Комісія — 10 діб. Побачимо. Без відхилень».