Розділ 22. Ви вже знаєте

Минуло три дні відтоді, як комендант повернув прищепку, і за цей час майже нічого не змінилося зовні: обміри тривали, чай не з'являвся опівдні, розмови зводились до необхідного мінімуму. Максим спробував повернути все на круги своя — не одразу, обережно, так, як намагаються відновити розмову з людиною після незручної мовчанки, сподіваючись, що час сам усе згладить.
На четвертий день, оглядаючи один із казематів північного крила, він помітив ділянку кладки, яка виглядала так само, як та, що комендант показував йому кілька тижнів тому, — трохи піддатливу на дотик, з тим самим ледь помітним пружинінням під пальцями. Він хотів упевнитися, що не помиляється.
— Можете глянути? — спитав він, коли комендант проходив повз із відром. — Здається, тут те саме, що ви показували раніше. Хочу перевірити, чи правильно визначаю.
Комендант зупинився, подивився на стіну, куди вказував Максим, потім на самого Максима — недовгим, рівним поглядом.
— Ви вже знаєте, як її дивитися, — сказав він.
І пішов далі своєю справою, не торкнувшись стіни, не підійшовши ближче.
Максим лишився стояти, притиснувши долоню до цегли, відчуваючи те саме пружиніння, у якому був майже певен, але тепер уже не мав кому це підтвердити.
Увечері того дня Максим спробував ще раз — цього разу про дренаж, спитав, чи змінився звук у північному коридорі після недавніх дощів.
— Ви ж чуєте самі, — сказав комендант, не відриваючись від журналу, який заповнював при світлі гасового ліхтаря. — Що я вам скажу такого, чого ви вже не знаєте?
Максим повернувся до намету раніше, ніж зазвичай, розклав перед собою блокнот і розгорнув сторінки останніх тижнів. Дренаж. Криниця. Замок.
Він відкрив чисту сторінку. Написав:
«Урок не повторено».
Закрив блокнот.