Розділ 18. Неділя

У неділю робота зупинялась сама собою — не через якесь правило, а просто тому, що ні Максим, ні комендант ніколи не домовлялись працювати в цей день, і за три тижні це якось саме склалося в звичку.
Максим проспав довше, ніж зазвичай, вибрався з намету аж після дев'ятої, і побачив, що комендант уже сидить на своєму звичному ящику біля входу до прибудови, з чашкою в руках, дивлячись на подвір'я так само спокійно, як дивився щоранку.
— Кава є, — сказав комендант замість вітання. — Не така, як ви звикли, мабуть, але є.
Кава виявилась міцною, звареною в старій, потемнілій від часу турці, і справді не схожою на жодну, яку Максим пив у місті, — але цілком пристойною.
Вони сиділи мовчки якийсь час, просто дивлячись на форт, на туман, що ще не встиг розсіятися над валом, на ворону, яка походжала подвір'ям з тим самовпевненим виглядом, який буває тільки у птахів, котрі знають, що їх ніхто тут не проганяє.
— Ви коли-небудь жалкували, що застрягли тут? — спитав Максим, сам здивований власною прямотою в такий спокійний ранок.
Комендант відповів не одразу — не так, як зазвичай уникав відповіді, а так, як людина, що справді обмірковує питання, а не готову відмовку.
— Застряг — не те слово, — сказав він нарешті. — Просто звик. А звичка — це вже майже вибір, тільки повільніший.
— А раніше? До того, як звикли?
— Раніше в мене теж було своє життя, — сказав комендант, і на цьому зупинився, дивлячись на ворону, яка саме злетіла з різким, невдоволеним криком.
Максим не наполягав, хоча краєм ока встиг помітити крізь прочинені двері прибудови щось на маленькій поличці біля ліжка — не розгледів до кінця, чи то стара фотографія в рамці, чи просто пожовклий аркуш паперу, — і вирішив, що це не його справа розглядати чужі речі, навіть мимохідь. Він навчився за останні тижні, що комендант казав рівно стільки, скільки вважав за потрібне, і жодне питання не могло витягнути з нього більше, ніж він сам вирішив дати.
Пополудні Максим зателефонував сестрі — мережа того дня, як не дивно, тримала стабільно три поділки, — і вони говорили довго, ні про що конкретне: про матір, яка знову хвилювалась, про Славкового приятеля, що таки продав той котедж багатіям і купив собі новий автомобіль, про звичайні дрібниці міського життя, які здавались Максиму зараз далекими, майже нереальними, наче він телефонував не додому, а в якийсь інший, паралельний світ, де досі існували котеджі, автомобілі й ціни на пальне.
— Ти якийсь дивний останнім часом, — сказала сестра ближче до кінця розмови. — Мовчазніший.
— Просто втомився, — сказав Максим, і цього разу це майже не було брехнею.
Увечері він розклав перед собою на розкладачці все, що накопичив за три тижні: блокнот, тепер уже другий, бо перший закінчився ще на минулому тижні; папку з роздрукованими фотографіями; клаптик паперу в поліетиленовому пакеті; вирізані копії газетних заміток. Він давно вже не тримав усе це в голові як окремі факти — воно почало складатися в щось цілісне, хоч він і не міг би сформулювати, у що саме.
Він не став нічого записувати того вечора. Просто склав усе назад по порядку, акуратно, як складав завжди, і ліг спати раніше, ніж зазвичай. Максим засинав під знайомий звук металу об метал. Цього разу він прозвучав пізніше, ніж завжди.