Розділ 16. Закрита справа

Дільничний заїхав у суботу вранці, коли Максим саме снідав, — не з новинами, а, як він сам сказав, «щоб поставити крапку».
— Справу закривають, — повідомив він, стоячи біля машини, не заходячи навіть за шлагбаум. — Формально — безвісти зниклий. Пошукові заходи вичерпано, підстав для кримінального провадження немає, ознак насильницької смерті не виявлено, як, зрештою, і самого тіла.
— І що це означає на практиці? — спитав Максим.
— На практиці — нічого, — поліцейський знизав плечима, тим самим рухом, яким за останній місяць, здається, знизували плечима всі, кого Максим тут зустрічав. — Справа лежатиме в архіві. Якщо колись знайдеться — відкриють знову. Не знайдеться — за десять років спишуть остаточно.
Він поїхав, і Максим лишився стояти біля шлагбауму, тримаючи в руках недопиту чашку кави, з відчуттям, яке важко було назвати конкретним словом, — не полегшення, не розчарування, а якась глуха, беззмістовна завершеність, схожа на те, як зачиняються двері в кімнату, в якій ще залишилося світло.
Того ж дня, увечері, він вирішив поїхати в Дубно — не в заповідник цього разу, а в редакцію районної газети, розташовану в старому двоповерховому будинку неподалік ринку. Ідея була проста й, як йому здавалося, цілком раціональна: якщо тут траплялися подібні зникнення раніше, преса мала б це фіксувати, навіть побіжно, навіть як дрібну хроніку на останній сторінці.
Редакція виявилась однією кімнатою з двома столами і стійким запахом старого паперу. Літня жінка на ресепшені, почувши прохання, здивувалася, але без надмірного інтересу — так, наче подібні прохання траплялися й раніше, — і провела його до підвального приміщення, де в картонних коробках зберігалися підшивки за останні тридцять із гаком років.
Максим не мав чіткого плану пошуку — просто гортав підшивки навмання, шукаючи слово «зник» чи «пропав» у заголовках коротких заміток. Робота забрала більшу частину вечора, і здебільшого знаходив він те, що й очікував: п'яниці, що йшли додому і не доходили, підлітки, що тікали з дому й поверталися за тиждень, один випадок утоплення в Ікві дев'яностих років, встановлений і закритий у той самий сезон.
Але траплялося й інше — рідко, розкидано за десятиліттями, без жодної системи, яку можна було б одразу помітити: коротенькі, у два-три речення, замітки про людей, які виходили з дому чи з поля неподалік Тараканова й не поверталися, і справу щоразу закривали так само, як щойно закрили справу тракториста, — «безвісти зниклий», без подальших деталей, без імен слідчих, без коментарів родичів.
1968 рік — колгоспний бригадир, вийшов оглянути поле ввечері, не повернувся.
1979-й — пастух, юнак сімнадцяти років, зник, доглядаючи худобу неподалік валу.
1994-й — лісник, повідомляв про зникнення обхідник сусіднього лісництва.
Максим виписав усі три дати в блокнот, поруч із датами написав уривками те, що встиг прочитати в замітках. Він ще раз перечитав список, потім ще раз, довше, ніж того вимагала проста звірка фактів.
Він не знав, що з цим робити далі. Це не було доказом чогось конкретного — просто розкидані в часі, статистично можливі збіги, які будь-який слідчий описав би як «нещасні випадки в сільській місцевості», нічого більше. І водночас щось у самій регулярності, у тому, як акуратно кожна справа закривалась однією і тією ж формулою, не давало йому просто відкласти це як випадковість.
Дорогою назад до форту, уже в темряві, він проминав те саме узбіччя, де кілька тижнів тому купував мед у літньої жінки. На дверях ятки висів аркуш: «До весни».
Він приїхав до форту пізно; світло в прибудові коменданта не горіло. Максим сидів у наметі, розклавши перед собою три виписані дати поруч із фотографією тракториста, яку йому колись показував дільничний, і довго не міг змусити себе відкрити блокнот для запису.
Коли нарешті відкрив, написав тільки дати, без жодного коментаря:
«1968. 1979. 1994. 2026».