Розділ 15. Дренаж і кругла кімната

Після історії з порізаною рукою Максим почав помічати одну дивину.
У вівторок, прочищаючи дренаж уздовж північної стіни, він раптом сказав, ні до кого конкретно не звертаючись:
— Тут слухати треба, не дивитися. Якщо вода булькає — значить, десь далі забилося. Якщо тихо йде — все чисто.
Максим кивнув, не надто надаючи цьому значення, — звична розмова робочої людини, яка коментує власні дії вголос.
— А як ви це визначаєте? — спитав він усе ж, бо йому справді стало цікаво. — На слух відразу, чи є якийсь спосіб точніше?
— Не знаю, — сказав комендант, не відриваючись від роботи. — Просто з часом починаєш відчувати.
Це прозвучало буденно, без жодного натяку на щось більше, — так відповідають майстри, коли їх питають про річ, яку вони роблять настільки давно, що вже й самі забули, коли навчилися.
Максим записав почуте в блокнот — не тому, що вважав це важливим, а просто за звичкою фіксувати все, що стосувалося форту, навіть найдрібніші деталі побуту. «Дренаж слухати, не дивитися», написав він, і поруч, дрібніше: «каже, з часом саме відчуваєш».
Увечері, гортаючи записи за день, він на мить затримався на цьому рядку довше, ніж той, здавалося б, заслуговував, — але не міг би сказати, чому саме.
Того ж тижня, за два дні, комендант привів його до невеликого округлого приміщення в підвалі південного крила — Максим раніше проходив повз нього кілька разів, вважаючи звичайною технічною коморою.
— Спробуйте пройти навколо колони із заплющеними очима, — сказав комендант. — Рукою тримайтесь стіни.
— Навіщо?
— Просто спробуйте.
Максим послухався — не тому, що зрозумів сенс, а тому, що звик уже не питати причини кожного дивного прохання. Він рушив за годинниковою стрілкою, тримаючись долонею за холодну, вологу поверхню стіни, — і за кілька кроків із подивом відчув, що підлога під ногами ніби пішла вгору, легким, але цілком виразним підйомом, хоча він точно знав, що приміщення кругле й рівне.
Він розплющив очі. Підлога була пласкою, як і мала бути.
— Що це було? — спитав він.
— Кімната така, — сказав комендант. — Не тільки тут. Кажуть, є ще в кількох місцях, не лише на цьому об'єкті. Ідеш за стрілкою — здається, підіймаєшся. Проти стрілки — здається, спускаєшся.
— Це ж просто ілюзія? Слух, вестибулярний апарат, щось таке?
— Можливо, — сказав комендант. — А можливо, ні. Я не перевіряв, чому саме так. Перевіряв тільки, що так є.
Максим спробував іще раз, тепер проти стрілки, — і відчуття підйому змінилося на протилежне, таке саме виразне, таке саме непереконливе розумом і водночас цілком реальне тілом.
— Навіщо мені це знати? — спитав він.
— Щоб довіряли не тільки очам, — сказав комендант. — Іноді тіло бреше вам так само переконливо, як і форт.
Максим записав того вечора в блокнот коротко, без спроби пояснити:
«Кругла кімната, підвал південного крила. За стрілкою — вгору. Проти — вниз. Підлога рівна».