Розділ 14. Ключ на сімнадцять

У понеділок комендант розбирав стару помпу біля криниці — ту саму, яку перевіряв на початку тижня, — і покликав Максима, коли той проходив повз.
— Подайте ключ на сімнадцять, — сказав він, не піднімаючи голови, кивнувши на розкладений на ганчірці інструмент. — Отой, з жовтою ізолентою на держаку.
Максим знайшов потрібний ключ, простягнув. Комендант узяв його, не дивлячись, звичним рухом людини, яка стільки разів бачила цей набір інструментів, що могла б знайти будь-який із заплющеними очима.
Він відкручував іржаву гайку кілька хвилин, налягаючи всією вагою, — і зірвався ключ, різко, несподівано, дряпнувши тильну сторону долоні об гострий край корпусу помпи.
— А, чорт, — сказав комендант, коротко, буденно, як каже кожна людина, яка порізалась, роблячи щось руками не вперше в житті.
Кров пішла одразу, яскрава, звичайна кров, яка крапала на ганчірку й на суху землю під ногами. Комендант стиснув поріз другою рукою, скривився, сказав щось про те, що корпус цієї помпи давно час замінити, бо краї гострі, як бритва.
— Дайте гляну, — сказав Максим, підходячи.
Поріз виявився неглибоким, але довгим, через усю тильну сторону долоні. Максим, який мав при собі аптечку — звичка, вироблена ще на перших об'єктах, де траплялося різати руки об іржаві цвяхи чи биту цеглу, — дістав бинт, продезінфікував, перев'язав, поки комендант сидів мовчки, дивлячись убік, з виразом людини, якій незручно, що за нею доглядають.
— Дякую, — сказав комендант, коли Максим закінчив. Він поворушив пальцями, перевіряючи, чи не заважає пов'язка, і зауважив, майже до себе: — Не так уже й швидко все загоюється, як колись.
Максим сидів навпочіпки поруч, тримаючи в руках порожню упаковку від бинта, і дивився на руку коменданта — не пораненою частиною, а взагалі: суху, зморшкувату шкіру, старечі плями, потовщені кісточки пальців, які бувають у людей, що все життя працювали руками. Звичайна стара рука. Нічого особливого в ній не було, і саме це чомусь вразило Максима найсильніше за весь тиждень.
Він уперше подумав про коменданта не як про носія таємниці, а просто як про літню людину, яка щойно порізалась, розбираючи стару помпу, і якій, судячи з усього, боляче, і яка втомилася сильніше, ніж хотіла показати.
— Може, відпочинете сьогодні? — спитав Максим. — Я сам гляну решту.
— Не треба, — сказав комендант, але без звичної твердості в голосі, і за хвилину все ж сів на перевернуте відро поруч, притуливши забинтовану руку до коліна, і просто дивився, як Максим невпевнено пробує докрутити ту саму гайку.
Вони просиділи так хвилин двадцять — Максим порався з помпою, комендант зрідка підказував, коли той брався не за той інструмент чи крутив не в той бік, — і в цій незвичній ролі, коли комендант відпочивав, а Максим працював, було щось, чого не було в жодній із попередніх сцен: не напруга, а щось спокійніше, майже по-домашньому буденне.
— Скільки вам років? — спитав Максим раптом, сам здивований власним питанням.
Комендант усміхнувся — коротко, без звичної закритості.
— Достатньо, — сказав він. — Руки вже не ті.
Це була ухильна відповідь, така сама, як усі попередні, — але вперше вона прозвучала не як таємниця, а просто як те, що кажуть літні люди, коли не хочуть називати конкретну цифру.
Увечері, повертаючись до намету, Максим упіймав себе на думці, яка виникла не як логічний висновок, а якось сама, раптово, поки він дивився на світло в вікні комендантської прибудови.
Що, як одного дня комендант просто не встане вранці? Не через щось надприродне — а через звичайний інфаркт чи звичайне падіння. Що тоді буде з замками, які тільки він уміє лагодити правильно, і з журналом, який тільки він уміє читати?
Питання, яке він записав кілька днів тому — «що станеться, коли його більше не стане?» — раптом перестало бути абстрактним, майже філософським зауваженням. Воно стало практичним, буденним, тим самим питанням, яке ставлять собі рідні будь-якої літньої людини, що живе сама, далеко від лікарні, далеко від когось, хто міг би допомогти вчасно.
Максим дістав блокнот, довго дивився на попередній запис, тоді дописав під ним, іншим почерком, ніж зазвичай, — трохи швидшим, менш акуратним:
«Він старіє. А робота — ні».