Розділ 12. Добре спали?

Максим прокинувся від звуку машини — комендант, вочевидь, повернувся раніше, ніж обіцяв. Він виліз із намету, примружився на ранкове сонце, і побачив, як той вивантажує з багажника старого «москвича» пакунки — щось із аптеки, щось загорнуте в газету, судячи з форми, інструмент.
— Добре спали? — спитав комендант, не обертаючись, продовжуючи діставати пакунки.
Це було звичайне питання. Таке саме, яке він міг би поставити щоранку, і, найпевніше, вже ставив за тиждень разів зо два, просто Максим не звертав уваги настільки, щоб запам'ятати.
— Добре, — сказав Максим.
Він сказав це так само рівно, як і завжди відповідав на подібні дрібні питання, — і водночас відчув, як щось у грудях стиснулося, тонко, неприємно, наче він щойно переступив межу, якої не помічав, доки не переступив.
Це була неправда. Він спав погано, прокидався тричі, і востаннє довго лежав у темряві, думаючи про клаптик паперу, який зараз лежав, акуратно загорнутий у поліетиленовий пакет для проб, на дні його рюкзака, під запасним одягом, там, де комендант точно не мав причин шукати.
— То й добре, — сказав комендант, беручи пакунки під пахву. — А то ночі вже холодні, погано спиться зазвичай.
Він пройшов повз, до своєї прибудови, і Максим лишився стояти сам, дивлячись йому вслід, з тим самим неприємним відчуттям у грудях, яке не зникало.
За весь час, відколи приїхав, він жодного разу свідомо не брехав коменданту — тільки мовчав про деякі речі, так само, як мовчав і сам комендант. Тепер він збрехав прямо, на пряме питання, і саме через дрібність цього питання брехня здавалася важливою: чесна відповідь нічого б йому не коштувала.
Він провів той ранок за роботою, як завжди, — обмірював, фотографував, записував, — але кілька разів ловив себе на тому, що рука мимоволі торкається рюкзака, перевіряючи, чи на місці пакет, немов той міг зникнути, поки він не дивиться.
Ополудні комендант приніс йому чай, як робив зазвичай, і сів поруч на дерев'яний ящик — теж як зазвичай, — і кілька хвилин вони мовчали, дивлячись на подвір'я форту, освітлене рівним, безхмарним сонцем.
— Ви вчора в західну потерну заходили, — сказав комендант раптово, не питаючи, а стверджуючи.
Максим відчув, як чай у горлі став раптом дуже гарячим.
— За технічним завданням, — сказав він, і це вже було правдою, тільки не всією правдою. — Треба зафіксувати стан усіх чотирьох потерн, включно з закладеними.
— І як стан? — спитав комендант, дивлячись просто перед собою, не на Максима.
— Задовільний. Волога є, як і скрізь. Кладка ціла.
Це теж була не зовсім брехня — кладка справді була ціла, він сам повернув її в такий стан. Але Максим чув у власному голосі ту саму рівну, надто гладку інтонацію, з якою щойно збрехав про сон, і подумав, що комендант, найпевніше, теж її чує — так само, як сам Максим за тиждень навчився чути фальш у надто швидких, надто готових відповідях коменданта.
— Кладка ціла, — повторив комендант, ніби куштуючи слова на смак. Тоді підвівся, забрав порожню чашку з рук Максима, хоча той ще не допив, і пішов до прибудови, не сказавши більше нічого.
Максим лишився сидіти на ящику, дивлячись на недопитий чай, який тепер довелося вилити, і думаючи про те, що між ним і комендантом щойно щось змінилося — не через клаптик паперу самого по собі, а через те, що він двічі за один ранок вибрав збрехати людині, яка приносила йому чай і лагодила його ліхтарик.
Увечері він записав у блокнот тільки одне речення, коротше за всі попередні:
«Він знає, що я щось приховую. Я знаю, що він знає. Ми обоє про це мовчимо».
Надворі хтось зачинив важкі металеві двері.