Розділ 9. Слід

Уранці, вилізши з намету, Максим побачив, що хтось за ніч поклав біля входу акуратну колоду сухих дров — не абияк, а рівно, шар на шар, як складають люди, які роблять це не вперше й не для галочки. Учора ввечері дров там не було. Максим не чув, щоб хтось підходив.
За сніданком — комендант приніс йому чай і трохи хліба з салом, мовчки поставив на дерев'яний ящик, що правив за стіл, і так само мовчки пішов — Максим спробував подякувати за дрова.
— Не варто, — сказав комендант. — Ночі вже холодні, а намет ваш продувний.
— Ви ж не зобов'язані.
Комендант тільки хитнув головою, ніби питання самого поняття «зобов'язаний» його не надто цікавило.
— У мене й ліхтарик ваш, до речі, — сказав він за хвилину, дістаючи з кишені куртки той самий налобний ліхтарик, який Максим позавчора впустив у коридорі й не зміг знайти в темряві. — Контакт відійшов, я підпаяв.
— Де ви його взяли паяльник? — Максим узяв ліхтарик, здивований більше не самим фактом ремонту, а тим, наскільки чисто й акуратно та зроблено — не польовим способом, а рукою людини, яка вміє це робити добре.
— Є дещо, — комендант відповів так само коротко, як відповідав завжди, і цього разу Максим навіть не намагався тиснути далі. Дещо в цій короткій, буденній турботі — дрова, полагоджений ліхтарик, хліб на сніданок — не вписувалось у образ людини, яка щоночі мовчки веде облік у старому зошиті й відмовляється показати його комусь. Максиму раптом стало незручно від того, як легко він два дні тому подумки записав цього чоловіка в перелік «підозрілого».
Він вирішив того дня оглянути зовнішній вал форту — ділянку, яку досі майже не чіпав. За задумом тут було два земляні вали, розділені сухим ровом із потрійною металевою решіткою всередині — конструкція, яку Максим бачив тільки на кресленнях, бо решітку, вочевидь, здали на метал ще в тридцятих. Ніч була дощова, і глиниста стежка вздовж гребеня валу розкисла настільки, що кожен крок лишав чіткий відбиток.
Максим ішов гребенем, фотографуючи стан укосу для звіту про потребу в укріпленні схилів, коли помітив сліди.
Вони йшли вздовж внутрішнього боку валу, там, де сходити нікому не було потреби — глухий, порослий бур'яном відрізок між двома баштами, куди навіть комендант, наскільки Максим встиг помітити за тиждень, майже не навідувався. Сліди були чіткі, глибокі, ідеально рівні — не людська хода, яка завжди трохи петляє, збивається, притискається то лівіше, то правіше залежно від того, куди дивиться людина. Ці йшли строго прямою лінією, крок в крок, з однаковою — Максим присів і виміряв рулеткою — довжиною кроку сімдесят два сантиметри, від відбитка до відбитка, без жодного відхилення на всій видимій довжині.
Він пройшов уздовж сліду метрів двадцять, фотографуючи кожні кілька кроків. Відбитки належали взуттю з підошвою, якої Максим ніколи не бачив наживо — не сучасне рифлення кросівок чи робочих черевиків, а щось більш геометричне, з рівними поперечними насічками, розташованими через однакові проміжки, ніби підошву робили за кресленням, а не відливали масово на заводі.
І сліди були не одні. Придивившись уважніше, Максим побачив другу лінію, паралельну першій, метрів за півтора, з тим самим кроком, тією самою підошвою. І третю. Він порахував: щонайменше шість паралельних ліній ішли вздовж внутрішнього схилу валу, усі однакової довжини кроку, усі бездоганно прямі, наче хтось креслив їх лінійкою по мокрій глині, а не пройшов ногами.
Сліди обривалися так само раптово, як і починалися — за двадцять метрів до найближчої башти, просто зникаючи серед нормальної, не потривоженої трави, без жодного логічного продовження чи повороту.
Максим сфотографував усе — загальний план, кожну лінію окремо, кілька відбитків крупним планом із масштабною лінійкою, яку завжди носив у рюкзаку саме для таких випадків. Він виміряв відстань між паралельними лініями — сімдесят вісім сантиметрів, знову однаково для всіх шести. Він порахував загальну кількість відбитків у кожній лінії — двадцять шість.
Він не намагався уявити, хто міг лишити такий слід чи скільки людей знадобилося б, щоб пройти шістьма ідеально паралельними лініями, не збившись з кроку. Він просто робив те, що вмів найкраще: документував.
Коли Максим повернувся до форту, комендант сидів на ящику біля входу, лагодив щось — здається, ручку старого відра, — і, побачивши обличчя Максима, не спитав, що сталося. Просто відклав відро й почекав.
— На валу сліди, — сказав Максим, показуючи телефон із фотографіями. — Шість ліній. Однаковий крок. Однакова підошва. Обриваються нізвідки в нікуди.
Комендант узяв телефон обома руками, погортав фотографії повільно, уважно, без жодного здивування на обличчі — так, як людина гортає знімки місця, яке вже бачила багато разів, тільки в іншому освітленні.
— Це вже було раніше? — спитав Максим прямо.
Комендант повернув телефон, не відповідаючи одразу. Подивився на вал, на той бік форту, де закінчувались сліди, тоді знову на Максима.
— Дощ змиє за день-два, — сказав він замість відповіді. — Такі сліди довго не тримаються.
— Це не відповідь.
— Знаю, — сказав комендант, і вперше за весь тиждень у його голосі почулося щось схоже на втому — не роздратування, а саме втому, ту, що накопичується не за один день і не за один рік.
Він підвівся, узяв відро, яке щойно лагодив, і пішов до криниці — так само, як робив би цього дня в будь-якому іншому році, коли жодного реставратора з блокнотом ще й близько не було.
Максим раптом подумав, що, можливо, не він перший фотографує ці сліди.