Розділ 8. Свідок

Новина розійшлася селом швидше, ніж Максим встиг доїхати туди по хліб і мережу для дзвінка сестрі: тракториста бачили. Живого.
Він почув це від тієї самої жінки, що продавала мед і яблука на узбіччі, — вона розповідала це вже втретє, судячи з того, як гладко звучала історія, іншому покупцю, коли Максим під'їхав.
— Кажуть, Ганна Захарівна його бачила, — сказала жінка, тільки-но помітивши Максима, ніби він теж мав право знати. — Учора ввечері, коли корову з поля вела. Каже, йшов собі полем, у бік лісу, спокійно так, не біг, нічого. Гукнула його — не обізвався, може, не почув здалеку.
— А вона впевнена, що то саме він? — спитав Максим.
— Каже, куртку його впізнала. Синю, з жовтою стрічкою на рукаві — він її на роботу завжди вдягає, щоб трактор видно було здалеку в полі.
Максим одразу поїхав туди, де, за словами жінки, мешкала Ганна Захарівна, — невеликий будинок на краю села, з обов'язковим для таких дворів собакою на ланцюгу й акуратно побіленою хатою. Господиня, жінка років шістдесяти, сиділа на лавці біля хвіртки й уже, вочевидь, звикла переказувати свою історію — говорила рівно, без зайвих емоцій, як людина, яка розповідала це вже разів десять і трохи втомилася від уваги.
— Було це вчора, як смеркати почало, — сказала вона. — Веду корову, дивлюсь — іде хтось полем, туди, до лісосмуги. Постать така, як у Петра, тобто в тракториста. Куртка синя точно його, я такі ні в кого більше в селі не бачила.
— А обличчя бачили?
— Здалеку ж, — вона знизала плечима. — Метрів за двісті, може, більше. Обличчя не роздивишся так. Але хода його, я вам скажу. Петро завжди трохи накульгував на праву, ще з армії. І цей так само йшов.
— Ви поліції казали?
— Казала. Приїжджали, записали. Собаку знову привозили, тільки вона й цього разу далі узлісся йти не схотіла — сіла й усе, хоч ти їй кістку клади.
Максим подякував і пішов до машини, відчуваючи те дивне, неприємне полегшення, яке буває, коли раціональне пояснення нарешті готове з'явитися: людина просто пішла кудись сама, можливо, посварилася з дружиною, можливо, налякалась чогось на самому полі й запанікувала, побігла — а тепер, оговтавшись, іде назад через ліс, соромлячись усього переполоху, який зчинила.
Увечері новина підтвердилася ще раз — цього разу через дільничного, з яким Максим випадково перетнувся біля магазину. Той розповів, що надійшло ще одне свідчення: хлопчина, років чотирнадцяти, що ловив рибу на ставку неподалік лісосмуги, теж бачив когось, схожого на тракториста, — здалеку, у сутінках, той пройшов берегом і зник між деревами.
— Тобто живий, — сказав Максим, більше стверджуючи, ніж питаючи.
— Схоже на те, — дільничний кивнув, ховаючи блокнот у кишеню. — Завтра з собакою й людьми прочешемо лісосмугу як слід, при світлі. Найпевніше, знайдемо його там же, змерзлого, переляканого, і все.
Максим повернувся до форту з відчуттям, якого не мав уже кілька днів, — майже спокоєм. Ввечері він навіть зателефонував сестрі, розповів їй коротко про роботу, про мед, який купив, не згадуючи ні про казематів, ні про тінь, ні про журнал коменданта. Просто хотів почути звичайний голос, який говорить про звичайні речі.
Наступного ранку лісосмугу прочесали, як і обіцяв дільничний, — групою з десятка людей, із собакою, яка цього разу, здавалося, поводилась спокійніше, хоч і без особливого ентузіазму. Максим не брав участі в пошуках, але чекав новин біля форту разом із комендантом, який весь ранок мовчки колов дрова, наче цей день був звичайнісіньким днем серед інших.
Новини прийшли надвечір, коли молодший поліцейський заїхав до форту — вже не для того, щоб питати, а щоб, вочевидь, розповісти те, що вже знав увесь район.
— Нічого, — сказав він, і в голосі вперше за весь час прозвучала не буденність, а щось на кшталт розгубленості. — Прочесали всю лісосмугу, до самого краю поля з іншого боку. Нікого. Ні сліду одягу, ні вогнища, ні нічого.
— А свідки? — спитав Максим. — Ганна Захарівна, хлопчина?
— Ганна Захарівна свою розповідь повторила слово в слово, — поліцейський похитав головою. — Ми з нею до того самого місця дійшли, де вона його бачила. Каже, отут ішов, отуди повернув. А слідів на землі — жодних. Дощу не було, земля м'яка після вчорашнього, кожен наш слід видно чітко. А там, де, за її словами, він ішов, — нічого.
— Може, помилилася з місцем.
— Може, — поліцейський сказав це так, як казав раніше комендант, тим самим тоном людини, яка вимовляє слово, у яке сама вже не дуже вірить. — Тільки хлопець той, що на ставку рибу ловив, теж дещо пригадав, коли ми його ще раз розпитали. Каже, той, кого він бачив, ішов дуже рівно. Не кульгав.
Максим стояв, тримаючи в руках чашку чаю, яку йому простягнув комендант ще на початку розмови, і відчував, як те коротке, крихке полегшення останніх двох днів обвалюється всередині так само тихо, як обвалюється підмита водою земля — без гуркоту, просто раптом більше немає опори.
— Тобто це були двоє різних людей? — спитав він. — Чи взагалі не люди?
Поліцейський подивився на нього довгим, стомленим поглядом людини, яка воліла б почути будь-яку версію, крім тієї, що напрошується сама.
— Я цього не казав, — відповів він.
Він сів у машину й поїхав, здійнявши ту саму куряву на ґрунтівці, що й першого разу. Максим лишився стояти біля форту, дивлячись йому вслід, поки чашка в його руках не охолола зовсім.