Розділ 7. Трактор

Уранці Максима розбудив шум двигунів — не одного, а щонайменше двох, і не за в'їздом до форту, а десь далі, з боку поля між лісом і селом. Він виліз із намету, примружився на сонце, яке щойно піднялося над валом, і побачив, що комендант уже стоїть біля шлагбауму, дивлячись у той самий бік.
— Що там? — спитав Максим.
— Трактор знайшли, — сказав комендант, не обертаючись. — Учора ввечері подзвонили, я чув по рації, що в поліції є.
Максим одягнувся, не поснідавши, і пішов слідом за комендантом польовою дорогою, тією самою, яку бачив на карті як коротший шлях до сусіднього села. За чверть години вони вийшли до краю кукурудзяного поля, де вже стояли дві машини — та сама патрульна, яку Максим бачив кілька днів тому, і ще одна, з написом «Поліція» вицвілим на дверцятах, новіша.
Трактор — старий МТЗ, побитий іржею по краях капота — стояв посеред поля, вимкнений, з відчиненими дверцятами кабіни. Двигун не працював, ключ, як згодом сказав один із поліцейських, лишався в замку запалювання. Плуг був піднятий, ніби роботу перервали на середині проходу — рівний зораний слід обривався за кілька метрів до краю поля, а далі йшла нескошена стерня, недоторкана.
— Учора з обіду тут стояв, — сказав молодший поліцейський, той самий, якого Максим бачив біля форту. — Сусід помітив здалеку, думав, зламався, ближче до вечора підійшов подивитись — а нікого немає. Спочатку думали, пішов пішки додому, щось трапилось із трактором. Дружина каже, додому не приходив.
— Гаманець, телефон? — спитав старший поліцейський, гортаючи блокнот.
— Телефон у кабіні лежить, на панелі. Гаманець при собі мав, за словами дружини.
Максим стояв трохи осторонь, слухаючи, як розмовляють двоє поліцейських, — професійно, без драматизму, так, як говорять люди, які вже стикалися з подібними випадками й знають, що найчастіше вони закінчуються цілком буденно: хтось запив, хтось посварився з дружиною і пішов ночувати до брата, хтось просто загубився в лісі й вийде сам за день-два.
— Собаку викликати треба, — сказав старший. — Хоч слід візьмуть, у який бік пішов.
— А в поле він точно не пішов, — зауважив молодший, дивлячись на нескошену стерню. — Плуг же піднятий, як для повороту. Ніби зупинився нормально, вимкнув двигун, вийшов — і все.
— Може, приспічило, — старший махнув рукою. — А там уже щось із серцем, чи ногу підвернув десь у кукурудзі.
Комендант увесь цей час стояв мовчки, склавши руки, дивлячись на трактор так само уважно, як дивився на нумерацію дверей уночі. Максим підійшов ближче до нього.
— Він же не міг просто розчинитися в повітрі, — сказав Максим, стишивши голос, хоч не знав до кінця, навіщо стишує.
— Люди губляться, — відповів комендант. — Особливо восени. Гриби, ягоди, чи просто заблукав у лісосмузі.
— Тут лісосмуга за два кілометри.
— Люди йдуть далі, ніж думають, — сказав комендант і нарешті обернувся до Максима. — Особливо коли поспішають кудись.
Це прозвучало так само буденно, як і все, що комендант казав досі. Максим уперше подумав, що спокій коменданта не означає відсутності небезпеки. Можливо, він просто бачив це вже багато разів.
Собаку привезли за годину — молода вівчарка, яка одразу взяла слід біля кабіни трактора, покрутилася на місці, гавкнула кілька разів у бік лісу, а потім раптом сіла й відмовилася йти далі, скільки провідник не намагався її підняти.
— Дивно, — сказав провідник, чухаючи собаку за вухом. — Вона зазвичай уперта, з місця так просто не сідає.
— Може, втомилася, — припустив молодший поліцейський.
— Може, — погодився провідник без особливого переконання.
Максим стояв, дивлячись, як вівчарка сидить на краю поля, повернувши морду в бік лісу, не гавкаючи більше, просто сидячи нерухомо, наче їй раптом стало байдуже до всього, заради чого її сюди привезли.
Він більше не міг сказати собі, що це його не стосується.
Увечері він відкрив блокнот, але довго не писав нічого — просто сидів, тримаючи ручку над чистою сторінкою, дивлячись на список фактів, зібраних за останні дні: 106 казематів, нестабільний вимір, щоденник Криштальського, тінь на фотографії, нічний обхід коменданта, журнал, трактор без тракториста.
Нарешті він написав одне речення, не схоже на жоден із попередніх записів — не сухий акт, а щось особистіше:
«Я більше не знаю, чи це моя робота».