Розділ 4. Звичайний день

Кафе на центральній вулиці Дубна називалося просто «Смачно» — без претензій, без вивіски англійською, з ламінованим меню, у якому борщу було присвячено більше рядків, ніж усім іншим стравам разом узятим. Максим сів біля вікна, замовив той самий борщ і чай, і поки чекав, розклав на столі копію щоденника Криштальського поруч зі своїм власним блокнотом — так, наче порівнював почерки двох людей, які писали про одне й те саме з різницею у сто років.
За сусіднім столиком двоє чоловіків у робочих куртках голосно обговорювали ціни на зерно. Офіціантка, молода дівчина років двадцяти, приносила їм по черзі то хліб, то додаткову ложку сметани, і між ходками встигала перекинутися парою слів з кухарем через відчинені двері кухні — про те, що в суботу в місті буде ярмарок, і що треба буде брати графік по-іншому.
Звичайний четвер у звичайному провінційному місті. Максим дивився на це трохи довше, ніж треба, — раптом усвідомивши, наскільки заспокійливим здається зараз саме це: ложка сметани, ярмарок, ціни на зерно.
Телефон завібрував. Дзвонила сестра.
— Ти живий? — спитала вона замість вітання, і в голосі був той самий тон, яким вона розмовляла з ним ще зі школи — напівжартівливий, напівсерйозний.
— Живий. Працюю.
— Мама питала, чи ти доїхав нормально. Каже, ти навіть не написав.
— Мережа тут погана. Одна поділка, і то не завжди.
— Ти б хоч смс кинув. Ти ж знаєш, вона хвилюється, коли ти їдеш кудись у ці свої... — вона зробила паузу, підбираючи слово, — забуті богом місця.
— Це не забуте богом місце, це об'єкт культурної спадщини, — сказав Максим, і сам почув у власному голосі ту саму інтонацію, з якою колись сперечався з батьком про те саме.
— Ти б краще пішов у нормальне бюро, — сказала сестра без будь-якої злості, просто повторюючи те, що казала вже разів двадцять за останні кілька років. — У Славка он приятель у приватній конторі — реконструює котеджі багатіям, заробляє втричі більше за тебе і не живе в наметах серед казематів.
— Я не вмію реконструювати котеджі багатіям, — відповів Максим. — Я вмію рахувати те, що вже є, і не додавати того, чого нема.
Сестра пирснула на іншому кінці лінії — вона чула цю фразу від нього не вперше і завжди сприймала як черговий доказ його впертості, а не як принцип.
— Тато б тебе зрозумів, — сказала вона вже тихіше. — Він так само носив той свій блокнот, пам'ятаєш? Казав, комп'ютер один раз зависне — і пропаде півроку роботи, а папір ще нікого не підводив.
Максим нічого не відповів, тільки подивився на власний блокнот, що лежав на столі поруч із чужим, столітньої давності. Батько справді носив такий самий, у такій самій цупкій обкладинці, і справді втратив один раз цілий архів обмірів через збій старого диска — тоді Максиму було чотирнадцять, і він пам'ятав, як батько два тижні мовчав за вечерею, наче хтось помер.
— Мені пора, — сказав він сестрі. — Зв'яжуся, як буде мережа.
— Бережи себе там, — сказала вона, і в цьому «там» прозвучало щось, чого вона сама, мабуть, не вкладала свідомо — просто інтонація, яку люди використовують, коли говорять про місця, куди самі б не поїхали.
Дорогою назад до форту він зупинився на узбіччі біля невеликого прилавка, де літня жінка продавала яблука, мед у баночках і, чомусь, в'язані шкарпетки. Він купив банку меду — просто щоб було що привезти сестрі, і щоб мати привід постояти хвилину на свіжому повітрі.
— До форту їдете? — спитала жінка, розраховуючи гроші.
— До нього.
— Реставратор?
— Так.
Жінка кивнула, ніби це пояснювало все, що їй треба було знати.
— Онук мій там раз лазив, малим ще, з друзями. Кажу йому — не лазь, кажу, там комендант не любить. А він каже, бабо, та там нічого, тільки коридорів багато, більше, ніж здається ззовні.
— Багато, — погодився Максим обережно.
— Діти завжди щось вигадують, — жінка махнула рукою, ніби відганяючи муху. — Онук ще казав, там ніби рахувати не можна — заплутаєшся. Я йому кажу: то ти просто рахувати не вмієш, двієчнику.
Вона засміялась власному жарту, і Максим засміявся разом із нею — не тому, що це було смішно, а тому, що це було по-людськи просто, без жодного натяку на те, що ховалося за її словами. Дитяча балачка, переказана бабусею на узбіччі дороги. Саме такою вона й мала лишитися.
Біля самого форту, коло шлагбауму, стояла патрульна машина — не з блимаючими маячками, просто припаркована, з відчиненими дверцятами. Молодий поліцейський, років двадцяти п'яти, розмовляв із комендантом, притулившись до капота.
— Пропав хтось? — спитав Максим, підходячи.
— Та ні, — поліцейський похитав головою. — Тракторист один із сусіднього села не вийшов на роботу другий день, дружина хвилюється, дільничного просила перевірити, чи не в запої десь. У нас таке буває, — він знизав плечима так буденно, наче казав про погоду. — Тутечки питав, чи не бачив комендант.
— Не бачив, — сказав комендант рівним голосом.
Поліцейський ще трохи постояв, поговорив про щось незначне — про дорогу, яку обіцяли підсипати, — сів у машину і поїхав, здійнявши куряву на ґрунтівці.
Максим дивився йому вслід довше, ніж треба було для звичайної цікавості, а потім перевів погляд на коменданта. Той стояв так само спокійно, як завжди, дивлячись на дорогу, якою щойно поїхала машина.
— Таке часто буває? — спитав Максим. — Ну, щоб хтось не виходив на роботу.
— Люди пропивають зарплату, потім соромляться, — сказав комендант. — Звичайна справа для села.
Це прозвучало настільки буденно, що Максим сам здивувався, чому запитання взагалі спало йому на думку.
Увечері, у наметі, він розгорнув блокнот і, замість технічних нотаток, написав кілька рядків для себе — звичка, яку виробив ще студентом, коли треба було впорядкувати думки перед сном.
«Два виміри одного коридору. Щоденник 1926 року з тим самим числом. Комендант, який ніколи прямо не відповідає. І тракторист, який не вийшов на роботу другий день».
Він подивився на останній рядок довше за інші, тоді закрив блокнот, вимкнув ліхтарик і довго лежав у темряві намету, слухаючи, як вітер жене по валу форту сухе листя — рівномірно, туди-сюди, наче хтось ходив там кроками, надто розміреними для вітру.
Він сказав собі, що це просто вітер, і за кілька хвилин таки заснув.