Розділ 3. Дубенський заповідник

Уранці Максим поїхав у Дубно — не тому, що вирішив щось конкретне довести, а тому, що не знав, що ще робити з двома числами в блокноті, які не хотіли ставати одним. 248,3 і 236,2. Він вирішив, що раціональніше за все — піти туди, де мають зберігатися першоджерела: не туристичні путівники, не інтернет-статті з переказаними фактами, а справжні документи.
Державний історико-культурний заповідник розташувався просто в самому замку — тому, іншому Дубенському замку, не форту, а значно старішій фортеці князів Острозьких, яка стояла на березі Ікви ще тоді, коли про земляні укріплення на околиці Тараканова ніхто й не думав. Максим проїхав через міст, під яким текла вузька, каламутна після дощів річка, залишив машину на паркуванні біля надбрамного корпусу й пройшов до адміністрації, де, за телефонною довідкою, можна було домовитися про доступ до архівних фондів.
Історик заповідника, жінка років сорока п'яти на ім'я Ольга Богданівна, зустріла його в кабінеті, заставленому стелажами з коробками — не найсучаснішими архівними, а звичайними картонними, які, вочевидь, лишилися ще з дев'яностих.
— Вас цікавить саме форт, а не замок? — уточнила вона, коли Максим пояснив мету візиту. — Це рідкість. Зазвичай усі їдуть до нас за замком князів Острозьких, а форт лишається трошки в тіні.
— Мене цікавлять довоєнні й міжвоєнні документи. Плани, технічні описи, все, що стосується перебудов.
Ольга Богданівна кивнула й почала діставати папки — деякі оригінальні, пожовклі, деякі — вже переплетені копії.
— У нас є книга Савчука, «Дубенський форт», дві тисячі перший рік, — сказала вона, кладучи перед Максимом тонку книжку в паперовій обкладинці, з тих, які видавали регіональні видавництва, коли грошей на якісний друк не було, а бажання зберегти пам'ять про край — було. — Він тоді ще встиг попрацювати з обласним архівом, поки той не постраждав під час кількох переїздів установ. Якщо шукаєте першоджерела — почніть з його списку посилань.
Максим погортав книгу. Плани форту різних років, схеми фортифікацій, цитати з військових описів XIX століття. Про радянський період — коротко, буквально на сторінку: невдала спроба міністерства торгівлі використати каземати під склад консервів, ще одна невдала спроба — з автозапчастинами, обидві через вологість. Про НКВС — жодного слова. Про бетоновані проходи — теж нічого.
Ольга Богданівна тим часом дістала ще одну книжку, тонший зшиток у м'якій обкладинці — ще старіший, ще дешевший на вигляд.
— Це ще з дев'яностого, Бухало видавав, місцевий краєзнавець. Дещо застаріле, але для загального уявлення теж придасться.
Максим погортав і цю. Багато в чому вона повторювала Савчука — ті самі бої, ті самі дати, — але цифри розмірів форту не збігалися: Бухало подавав ромб 180 на 220 метрів, тоді як інше джерело, яке він читав напередодні, називало сторони по 240. Він виписав обидва варіанти в блокнот, одне під одним, не коментуючи — звичка з роботи: коли джерела розходяться, записуй обидва, розбиратимешся потім.
— А довоєнні реставраційні роботи тут згадуються? — спитав Максим. — Я читав, що форт обстежували ще в двадцятих роках.
— Обстежували, — підтвердила Ольга Богданівна. — У нас, здається, є навіть особистий щоденник одного з тодішніх фахівців. Не пам'ятаю точно, в якій він папці — ми його оцифрували кілька років тому для виставки, присвяченої історії дослідження пам'яток краю.
Вона підійшла до шафи, дістала папку з написом «Особисті документи. Різне. 1920–1930-ті», погортала кілька хвилин, і врешті витягла тонкий зшиток — копію, зроблену з оригіналу, який, за її словами, зберігався десь в обласному архіві в Рівному, а тут була тільки фотокопія.
— Ось. Реставратор, прізвище Криштальський, працював тут у двадцять шостому році — обстежував форт перед якимись плановими роботами, які потім, здається, так і не відбулися через брак фінансування. Записи короткі, побутові здебільшого.
Максим узяв копію обережно, як бере кожен старий документ, — двома руками, тримаючи за краї. Почерк був дрібний, впевнений, з характерними для того часу довгими хвостиками літер. Більшість записів справді виявилися побутовими: погода, стан стін, зауваження про вологість у північному крилі, скарги на місцевого візника, який щоразу запізнювався.
Він читав повільно, гортаючи сторінку за сторінкою, шукаючи хоч щось про нумерацію приміщень чи про перебудови — те, що могло б пояснити зайвий каземат раціонально, документально, без жодної потреби вигадувати щось інше.
На передостанній сторінці зшитка запис обривався так само буденно, як і всі попередні.
«Сьогодні обійшов усі приміщення для звіту, як і минулого разу. Нарахував сто шість. Учора теж виходило сто шість, хоча позавчора — сто п'ять, як і має бути за описом. Мабуть, плутаю рахунок через втому — тижні в дорозі далися взнаки. Завтра перевірю ще раз, зранку, зі свіжою головою».
Далі — порожня сторінка. Наступного запису в зшитку не було.
Максим підняв очі від паперу й довго дивився на порожню стіну кабінету, не бачачи її насправді.
— Скажіть, — спитав він, стараючись, щоб голос звучав так само буденно, як і в Ольги Богданівни, — а що сталося з цим Криштальським? Записи не завершені якось раптово.
Ольга Богданівна знизала плечима — точнісінько так само, як робив це комендант, коли Максим питав його про щось незручне.
— Не знаю, — сказала вона. — Чесно. У нас про нього більше нічого немає.
Максим кивнув. Пояснення не було — і саме тому воно чомусь здалося йому чеснішим за всі попередні.