XI

Так, на думку прихильників теорії про «зішкрібання» Періклом своїх соратників з меморіальної дошки, закінчується справжня історія Геродота. Його праця збереглася, хоча і зазнала деяких, на нашу думку, значних купюр. Неминучим наслідком цього стала помітна втрата у фактологічній та свідковій базі, до якої впевнено апелював автор в оригіналі. Спекуляції на тему пропорцій між часткою домислів та істин у його книжках донині годують професійних зривачів покровів.

Перікл не отримав своєї дипломатичної диво-зброї. Жодного спалаху страху на обличчях ворогів, жодної колони, що затремтіла від вібрацій егрегора. Замість цього — два блоки полісів, зварених на його параної та амбіціях. І Пелопонеська війна — нечуваних досі масштабів внутрішній конфлікт, схожий на гастрономічну суперечку між двома головами однієї змії.

І, немов цього було недостатньо, у пірейській гавані на сушу вступила чума. З класичними симптомами і метафізичним шлейфом. Хвороба, яку не лікували, а інтерпретували. Загальновідомо, що й сам Перікл, керманич у безвітряну бурю, залишив наш світ через аварійний вихід, який любʼязно відчинила перед ним Цариця епідемій.

«Афінська школа» — це невидиме збіговисько, де троє напоказ сперечаються про сенс життя, щоб четвертий не передумав пригощати їх оливками, — дійшла висновку, що це був перегрів системи. Крапка на папірусі, куди занадто довго тиснули вістрям пера.

А от Лампон, вочевидь, вчасно зметикував, що це — помста богів. За спробу несанкціонованого доступу до ящика з їхніми іграшками. І обрав вчасно розчинити своє імʼя в шумі гостроактуальних комедій та купі архівів експедиційного відомства при Раді Пʼятисот. Парадоксально, але останнім відрядженням, чітко складеним і неясно підписаним, було направлення жерця… до Турії. «З цілями облаштування альтернативного релігійного центру в перспективі можливого подальшого ослаблення дельфійських впливів». І знову ми змушені шанобливо схилити голову перед мистецтвом афінян зберігати чистоту наративу під найгустішим шаром логографічної олії.

Разом з останніми згадками про синоптика божественних намірів губиться і та паперова труха, що здатна розповісти допитливому розуму значно більше, ніж серйозні документи, що в неї пакують. Істина — це те, що пережило архівний вогонь.

Час, як відомо, не ворог знання, але його єдиний переможець. Піраміди щороку ховаються все глибше — наче Земля соромиться їхньої оголеності. Острівні істукани, що здавалися статуями полеглим героям титаномахії, тепер дедалі більше скидаються на примхи рельєфу. І що більше розмивається абрис, то вільніша гіпотеза. Що менше рис, то дзвінкіші голоси охочих пояснити.

Але чи не цим по-справжньому історія і віддячила Геродоту? Памʼятники, виконані в стилі «Чому б і ні?». Їх не шанують, не прибирають, не заносять до реєстрів. Вони просто повільно зникають, як колись зник сенс їхнього існування. Як зник сам Геродот Турійський, залишивши по собі лише суперечливий образ.

Іноді це і є форма безсмертя. Іноді — єдина.