На практиці ж сталася Турія.
Ініціатива виходила від демократів. Формально — від найближчих соратників Перікла. Неформально — можливо, від самого Перікла.
Тут починається зона туману. Чи було це завдання — останнє в житті Геродота — черговим нападом бюрократичної аритмії? Чи це справді був фінальний етап набагато довшої місії? Нагадаємо: головним парадоксом нової спонсорської колонії було саме її існування, яке не затьмарювало памʼять розвеселого Сібаріса, а помножувало зневіру з видом на його руїни.
Дивно, але саме на цій агорі для нудьгуючих ящірок уродженець Гелікарнаса і прославлений громадянин Афін отримує свій славетний номен — Турієць. У Турії ж, як стверджується, Геродот зводить воєдино свою «Історію» — літературний твір про низку гастролей майстрів списа та пращі з Персеполя. На перший погляд. Або на погляд тих, хто читає його в «рекомендованому до ознайомлення вигляді». Тобто у послідовності розділів, з яких недосвідченому читачеві буквально підносять висновок: автор ставив на перше місце події, що прославили Елладу. А століття, що передували — нашарування глини, потрібної лише для того, щоб її зібрали, перемісили і рівним, безликим шаром нанесли на дощечки для запису справді значущих віх.
Щоб таке прочитання стало можливим, пізніші автори, як ми тепер знаємо, розділили «Історію» на девʼять книг. Ще одна усмішка долі в посмерті Геродота. Все своє життя він присвятив сплетінню розрізнених відомостей у єдиний ланцюг знань. Зусиллям же умів і стилусів спадкоємців, ланцюг цей знову розібрали на ланки, а самі ланки неодноразово виставляли напоказ у нагально зручних послідовностях.
До певного часу про Турію в Афінах згадували зрідка, як про тривалу вечерю у нудних родичів. Що ж такого особливого сталося на цих задвірках амбіцій, що знову витягнуло Геродота в поле управлінської уяви однопартійців? Здається, відповідь, як це часто буває в житті, приголомшливо прозаїчна. Старий вирішив, що пора. Не вмирати, ні. Віщати! Публічно. Перед людьми. Із сувоями, кафедрою і цим виразом обличчя, який у професійних говорунів зʼявляється перед словами «А знаєте, що ще?». Мова зайшла також і про публікацію: місцеві майстерні, з їхніми ділками-папірусоробами і погано оплачуваними переписувачами, вже почали прицінюватися.
Звістка про це — не свіжим вітром, а скоріше, теплим видихом античної паніки — дісталася Лампона. Йому не треба було заглиблюватися — вистачило формулювання «Готовий до читань». Він знав Геродота. І знав, що той здатен забути різницю між розповіддю і зізнанням. Особливо якщо слухають уважно.
Проблема була не в тому, що в колосальному корпусі тексту прочитаються прямі звинувачення — Геродот не був ворогом. Набагато гірше — він був свідком. У вихорі його діегезіса могло легко закрутити і крихти історії, і уривки географічних карт, і особисті роздуми, і незатверджені версії… Усе те, що Перікл велів формулювати, але не озвучувати.
Рішення ухвалили швидко. Геродота викликають в Афіни. Привід — меценатство, кафедра, аудиторія. Лавровий вінець і прижиттєвий бюст. Такий рівень, такий момент. Якщо вже читання — то в центрі світу. А дорогою додому… Камінь, дощ, випадковий грабіжник, кінь із характером, зрештою, класичне «ну, вік, все-таки» — загалом, щось, що сьогодні ми б назвали praeventio. У грецькому лексиконі термін ще більш витончений — «гігієна». Що-що, а чистоту наратива елліни забезпечувати вміли.