VIII

Другий вступ Геродота до Афін був спокійним і позбавленим настирливого славослівʼя. Особистий звіт Лампону був призначений без зайвого поспіху, але й без розтягнення циркуляру ввічливості. На вечір — ту частину дня, коли архітектура стає філософією, а політичні махінації — богослужінням. Лампон, як водиться, зустрів його з виглядом людини, прихильно звичної до хору захоплення з-за спини. Навколо, втім, на відстані мінімум двох палат у кожному напрямку не було жодного підспівувача, стенографіста чи навіть німого слуги.

(Судячи з усього, цей діалог відтворюється пізнішими дослідниками теорії «Скребка» на підставі нотаток, які міг використати Лампон для підготовки наради з Періклом. Якість і обсяг доступних для цитування документів на даному відрізку оповіді сумнівні, але безальтернативні.)

— Вино сьогодні ми підливатимемо самостійно, — усміхнувся Лампон, сідаючи, і продовжив тим самим безтурботним тоном, — Ну що, привіз ти нам оракул від варварів?

Геродот розташувався навпроти.

— Привіз, — відповів він. — І оракул, і варварів.

Лампон чекав. Геродот мовчав.

— Що ж… Ти бачив, ти писав, ми читали. Тепер розкажи.

— Мені шкода, але усний підсумок моїх пошуків не багатший за те, що я зміг передати на папірусі.

— Ти уникаєш відповіді, — Лампон усе ще мʼяко посміхався. Він хотів почути, але не вичавити промову — вона мала дозріти, скипіти і вилитися назовні легко, як перетриманий сік.

— Я йду не від відповіді, а від мови. Коли намагаєшся описати те, що створено поза описом, ти не наближаєшся до розуміння. Ти тільки будуєш свій власний лабіринт зі слів, і замість виходу знаходиш напис «Музей зачинено».

— І все ж таки, твоїм лабіринтом я б погуляв, — підбадьорив Лампон, беручи з тарелі шматочок сиру і жестом вказуючи на стіл, якого співрозмовник, здавалося, не помічав.

— Спочатку мислилися слова, епітети, аналогії, — Геродот нарешті заговорив у своєму звичному тоні — немов би читаючи конспект виступу перед невеликою, але зацікавленою аудиторією. — У кельтів — ніби уламки циклопічних обсерваторій. У скіфів — ложе для небесної хірургії. У єгиптян — шахти для гігієнічного зливу душі прямо до Сіріуса. Але всі ці подібності — лише проекційні фантоми, відображення моєї культури на чомусь, що не має дзеркальної поверхні. Це як пояснювати смак псилоцибіну через інструкцію з ремонту сандалій.

— У твоєму лабіринті зʼявилися дзеркала, — усмішка Лампона стала ще ширшою. — І що змінилося після того, як ти подивився у вісім із них?

— Я розумію, як усе це звучить тут, серед несучих стін і перекриттів з корисним навантаженням, — Геродот на кілька миттєвостей зосередив погляд на обличчі жерця, але відразу ж знову занурився в потік образів, що огортали його внутрішній погляд. — Та уяви, які стіни довелося обмацувати мені. Ми приходимо до монумента, що стоїть, як невирішене рівняння, і насамперед вставляємо в нього свій знайомий контекст. Коло? Значить, культ. Дванадцять? Значить, Зодіак. Каміння? Значить, предки не знали інших матеріалів. І ми задоволені. Бо отримали відповідь, яка зупиняє рух думки. Це не дослідження, це — ментальне самозачаття.

— І ти став шукати іншу відповідь?

— Ні, я став шукати інше запитання.

— Поясни.

— Уяви собі сон, де ти бачиш майстра, який займається справою, не схожою ні на що. У нього в руках дещо — не інструмент, не артефакт, не фетиш. Щось. Ти не почнеш із запитання «Що це?». Ти спробуєш зʼясувати, що він робить. Із чим взаємодіє. Яка мета.

Лампон раптом відчув, що з лабіринту час виходити — розслабленість бесіди перестала його тішити. Занепокоєння, яке накопичувалося і стримувалося протягом останнього року, знову постукало в стіну його терпіння.

— Але ж цих майстрів немає. Залишилися тільки їхні камені. Кого й якою мовою ти зібрався питати?

Геродот немов не вловив зміни у ритмі розмови.

— Якщо ти хочеш зрозуміти, навіщо тінь, доведеться дивитися не на обʼєкт, а на джерело освітлення. Я вдивлявся в невидимих майстрів. Точніше у світло, яке вони випромінювали, щоб ми могли розважатися кресленням у тіні їхніх будівель. І коли це світло перестало мене сліпити, я почав бачити. А ось втілити побачене в донесення не зумів. Як можна втілити в слова порожнечу? На зміну пориву прийшов стан, близький до поваги — але без пієтету. Я прийняв порожнечу, як є. І почав писати відповідно. Як свідок, а не апологет.

Лампон уже не намагався ховати свою увагу за лінощами пози. Він сидів майже прямо і напружено вдивлявся в очі Геродота, який усе ще не повністю перебував у місці й часі, де відбувалася бесіда. Нарешті погляд доповідача сфокусувався, і він вимовив несподівано чітко, немов готував репліку і відточував її до довгоочікуваної премʼєри.

— «Древні», хто б вони не були, ловили вітер не для руху, а для смаку.

— Таке все твоє пояснення? — перепитав жрець, ледь стримуючись.

— Я знайшов не пояснення, але розуміння.

— Розуміння чого? Чого? — Лампон зловив себе на тому, що повторене слово пролунало голосніше, ніж він бажав.

— Що, якщо серед предків був один, чиї пустощі були більшими, ніж його страх? Він сказав: «А давайте поставимо камені — ось так. По колу. По зірках. Або навпаки».

Крізь нагадування про необхідність зберігати контроль, що повторювалися подумки, Лампон чув колишнього Геродота. Того, якого він сам вів із військової гавані до палацу архонта, здавалося, цілу вічність тому. Його слова знову лилися, набирали форму і силу. І під ритм цих слів із глибини душі жерця почало ривками підніматися якесь незрозуміле, але важко гнітюче почуття.

— І інші пішли за ним, — не зупинявся Геродот. — Не тому що розуміли, а тому що це здавалося… захоплюючим. Або кумедним. Або просто новим. І це розрослося. Як вогонь, який ніхто не збирався розводити, але в який усім сподобалося підкидати гілки.

— Ти принижуєш справу титанів до забави? — Лампон щосили намагався почути в голосі гостя щось іще. Хоч щось, окрім екстазу ментального спустошення.