I

Фразеологізм «іронія долі» найчастіше ілюструють образом моряка, який помирає від нестачі води в пустелі. Простий, хрестоматійний приклад. Втім, заради розумової вправи, можна пошукати й інші, куди менш очевидні. Наприклад, думка про те, що в історії немає могили для Геродота. Того самого, якого наш славетний співвітчизник Цицерон з повним переконанням називає її батьком.

Склепу немає. Урни — теж. Ніхто не знає навіть міста, де він зустрів свій останній світанок, і як закінчився для нього останній день. Не знають зараз, не знали триста років тому. І, судячи з усього, дізнаватися не поспішали.

Є тільки версії. Теорії. І мовчання старої Еллади.

Місто Турія дало Геродоту його імʼя — прижиттєве — друге й останнє. Але в Турії досі немає йому памʼятника. Ані плити, ані іменної колони. Проте в Афінах — цілий архітектурний комплекс на його честь. Класичний, рекомендований до відвідування всім учням, які шукають від ліцеума не тільки навичок гімнастичної риторики. Майже музей. Або культ.

Це на руку прихильникам теорії «Періклова скребка». За нею, смерть Геродота сталася в його останній подорожі — не в землі варварів, а в сяючі Афіни. Символічно і красиво. Як стверджували адепти цієї теорії, Геродота було вульгарно вбито серед інших посвячених і рухомих ідеями Перікла, але таких, що чомусь стали для нього тягарем. Або загрозою.

Ми не схильні вірити в подібні домисли і зміцнювати їм місце в історії. Тим більше — додавати до них пізніші вставки від зацікавлених осіб. Ці записи раз у раз спливають в архівах по всій півночі Егейського моря. Зазвичай списки, таблиці, надряпані півсотнею анонімів, що хотіли влізти в хроніку хоч рядком.

Але сам факт залишається: Геродот виявився залученим до проекту створення Турії. Так званої «загальної» колонії, що виросла майже на місці стародавнього Сибаріса. Майже. Замість того щоб галасливо і пафосно відновити легенду — місто втіх і витонченого гедонізму, що дало імʼя цілій філософії життя, — Турію збудували поспіхом. І майже впритул: з даху перших будівель до руїн семирічний міг би докинути камінь.

Так і жили. Афінські добровольці, нові жителі. Нащадки сибаритів — випадково чи по крові. Щодня вони дивилися на руїни «вчора». Гуляли серед них. А поверталися — в «сьогодні» — сумну Турію, зліплену нашвидкуруч і без найменшого смаку. Як покарання за колишню розкіш. Покарання, призначене кому?