Розділ 42

Минув тиждень після весілля Меліси. Маєток Вітморів поступово повертався до звичного спокою, але для Анни кожен день був сповнений тихого очікування. Давно вирішила, що народжуватиме вдома — у стінах маєтку, серед знайомих кімнат і людей, поруч із Джоном. Тут вона почувалася захищеною. Тут мало народитися їхнє дитя.

Того дня Анну переповнювало якесь незрозуміле хвилювання. Прокинулася раніше, ніж зазвичай, тіло ломило, відчувався легкий біль унизу живота. Спершу здалося, що це просто легке нездужання, але…

Вона повільно сіла на ліжку та поклала долоню на живіт прислухалася до себе. Через мить відчула, як тілом прокотився спазм, потім ще один — сильніший за попередній. Усвідомлення прийшло не одразу, але коли прийшло — серце затріпотіло швидше, як перед чимось великим і неминучим. Їхній син поспішав у цей світ. Анна обережно підвелася, сперлася рукою об край ліжка і повільно рушила до дзвінка. Кроки були важчим, ніж зазвичай. Коли біль повернувся знову — сильніший і глибший — вона на мить заплющила очі й затримала подих, намагаючись перечекати. За хвилину до кімнати зайшла місіс Нора.

— Міледі? - у її очах уже читалося розуміння.

Анна підвела на неї погляд.

— Здається… почалося, - видихнула.

Місіс Нора навіть не перепитала. Лише швидко кивнула — спокійно і зібрано, як людина, яка знала, що робити.

— Усе буде добре, міледі. Я зараз про все подбаю. Негайно зателефоную акушерці…

Тим часом Анна лягла на ліжко, притискаючи долоню до живота. Перейми накочувалися хвилями — спершу повільно, а потім дедалі сильніше. Втратилося відчуття часу. Біль приходив і відступав. Вона намагалася дихати рівно, як її вчили, та іноді подих зривався. Коли приїхала акушерка, у кімнаті відразу запанував чіткий, злагоджений рух. Принесли чисті рушники, теплу воду... Наступні перейми прийшли раптово — різкі й глибокі. Анна схопилася за край покривала і застогнала. Це справді почалося. По-справжньому.

— Усе добре, міледі, — лагідно сказала акушерка. Дихайте глибше.

І саме тоді до кімнати увірвався Джон. Він якраз перебував у офісі, де проводив нараду, коли йому зателефонувала служниця Мері.

— Мілорд… леді Анна… У неї почалося.

Він одразу зірвався з місця, забувши про все на світі. Приїхав до маєтку, майже влетів у будинок, біг коридорами, сходами…, серце калатало, як навіжене — він хотів встигнути, бути поруч. Забіг до кімнати, опустився на коліна біля ліжка і взяв Анну за руку.

— Я з тобою, кохана. Я тут…

Його рука була теплою і сильною. Вона стиснула її у відповідь — настільки міцно, наскільки могла. Час розтягнувся у нескінченність… Заплющила очі, зібралася з силами. Здавалося, це ніколи не скінчиться... та потім усе раптом змінилося. Останнє зусилля. Останній біль… і… крик. Такий довгоочікуваний, гучний, справжній. Анна розплющила очі, по її щоках котилися сльози…

— Хлопчик, — оголосила акушерка. — Міцний і здоровий.

Немовля загорнули й поклали Анні на руки. Він був такий маленький і тендітний. Вона не могла відвести від нього очей.

— Синочок… — прошептала обережно цілуючи його в лобик та притискаючи до грудей.

Щастя накрило її з такою силою, що аж перехопило подих. Усе — біль, страх, втома — відступило, зникло, випарувалося. Це було ні з чим не порівнянне блаженство.

— Наш синочок, наша кровинка, наше майбутнє, — Джон торкнувся крихітної ручки новонародженого. — Я дам йому все. Любов, захист, ім’я… І щасливе життя.

Анна підвела очі на Джона — і в його погляді побачила ту безмежну любов, те саме диво. Обережно, ніби передаючи найдорожчий скарб у світі, вона простягнула йому сина. Джон узяв немовля на руки з такою ніжністю, з таким трепетом…  і її серце наповнювалося ще більшим теплом.

— Його ім’я… —  сказав Джон. — Артур Теодор Вітмор.

Анна усміхнулася крізь сльози й кивнула. Ім’я звучало велично і водночас тепло. Наче було створене саме для нього.

— Дякую тобі, кохана… за цей дар, за нашого сина, за те, що ти є. Я кохаю тебе… - Джон із вдячністю поцілував Анну і вона заплющила очі — вже не від болю, а від спокою. Тепер усе було добре.

Літо в Англії розквітало з особливою витонченістю, а у маєтку Вітморів ця пора здавалася й зовсім чарівною — ніби сама природа обрала це місце для свого найкращого творіння. Парк був залитий м’яким золотистим світлом, яке пробивалося крізь розкішні крони вікових дерев. Легкий вітерець шелестів у листі, сповнений ароматом троянд, лаванди та свіжоскошеної трави. Пташки виспівували свої літні мелодії… Здавалося, сама ця тиха й урочиста краса природи створила ідеальне тло для події, що сьогодні відбувалася в маєтку.

Цей особливий день був тим днем, коли їхній син, Артур Теодор Вітмор, уперше офіційно увійшов у світ — з благословенням, молитвою й любов’ю. Сьогодні був день його хрестин. Прибули гості — родичі, друзі, з України приїхали батьки Анни — схвильовані, щасливі, щоб уперше побачити не тільки онука, а й зятя.

Церемонія проходила в маленькій капличці при маєтку з кам’яними стінами, укритими плющем. Біля купелі стояв священник у білому вбранні. Перед ним зібралися рідні, Анна,  Джон та хрещені батьки — Кетрін і Генрі, які тримали немовля на руках. Маленький Артур Теодор був одягнений у довге хрестильне біле вбрання з вишитим сріблом хрестиком. Він лежав спокійно, немов відчував важливість цієї миті.

Коли священник із лагідною усмішкою мовив: «Я охрещую тебе, Артуре Теодоре, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…», багато хто з присутніх не зміг стримати сліз. Як і сама Анна, серце, якої стислося від ніжності й  материнського щастя -- її син лише починав свій життєвий шлях під Божим благословенням. Вона міцніше стисла руку Джона, який відповів взаємністю, радіючи цій миті разом із нею.

Після церемонії всі перемістилися на галявину. Там, під шатрами, прикрашеними білими квітами й стрічками, були накриті столи вишуканими стравами. Повсюди лунав сміх, тости, радість. Анна сиділа поруч із Джоном та своїми батьками, які тримали Артура Теодора по черзі й не могли намилуватися своїм онуком. Трохи далі сиділи Кетрін, Генрі, Омар, Меліса, Віталій Леонідович… Джон підвівся та взяв до рук келих шампанського.