Розділ 41

Пройшло два місяці… Анна прокинулася першою. Її голова лежала на грудях Джона, а його руки обіймали її. Вона відчувала його рівне дихання, тепло, серцебиття… усміхнулася. Це був не сон. Він дійсно лежав поруч, вдома і вона в його обіймах. Її серце сповнилося ніжністю й вдячністю. Усе, що було раніше — страхи, втрати, довгі безсонні ночі, — розтануло, випарувалося. Залишилася лише любов і нове життя. Ще міцніше притулилася до нього, обійняла.

— Доброго ранку, кохана… — Джон поворухнувся, повільно розплющив очі і його погляд одразу зустрів її. — Мені ще й досі не віриться, що я вдома, що ти поруч зі мною, — сказав він, гладячи її волосся.

— Ти вдома коханий, ти поруч з нами, — усміхнено підтвердила вона. — Як добре прокидатися з тобою поруч.

Джон провів пальцями по її щоці, ніжно цілуючи в чоло, в повіки, в кінчик носа.

— Ти така солоденька… ти моя…

— Я щаслива бути твоєю… — трохи смутившись відповіла Анна, — але… ми повинні поквапитися.

— Що?

— Джоне… сьогодні ж весілля Меліси.

— Весілля… — усмішка розтягнула його губи. — Моя принцеса виходить заміж... Знаєш, я по-справжньому щасливий, що дожив до цього моменту. Але… ще хвилинку, — і Джон знову обійняв Анну, пригорнув до себе.

Маєток Вітморів у цей день змінився до невпізнаваності. Його величезний парк був святково прикрашений і нагадував казкову країну — місце, де зливалися два різні світи. Де арабська розкіш гармонійно поєднувалася з англійською стриманістю. Уздовж головної алеї тягнулися гірлянди з квітів і стрічок, що вели до просторої галявини, де відбувався весільний прийом.

На самій галявині найперше, що притягувало погляд це місце для розпису. Висока арка оповита білими квітами та тонкими золотими нитками орнаменту. Легкі напівпрозорі тканини спадали донизу м’якими складками, нагадуючи східні шатра, але їхня форма залишалася стриманою й симетричною в англійському стилі. Перед аркою стояв представник РАЦСу з текою в руках — стриманий і зосереджений. Він час від часу переглядав документи, вкотре перевіряючи, чи все готове до церемонії.

Неподалік стояв Омар — наречений. Він був одягнений у білий костюм бездоганного крою, що надавав йому водночас урочистого й стриманого вигляду поєднуючи в собі традиційну розкіш та сучасну елегантність. Зовні Омар тримався впевнено — стояв рівно, розправив плечі, злегка підняв підборіддя. Та все ж було помітно хвилювання: він раз у раз стискав і розтискав пальці, ніби намагаючись опанувати себе, інколи поправляв манжет або кидав погляд у бік алеї, звідки мала з’явитися наречена. У його очах читалося нетерпляче очікування, змішане з радістю і тривогою водночас.

Трохи далі під світлими шатрами стояли столи, застелені білосніжними скатертинами. На них був розставлений посуд з арабськими візерунками та вази з білими трояндами. Праворуч розташовувався танцювальний майданчик, прикрашений у східному стилі. Навколо нього стояли невеликі ліхтарі та квіткові композиції, які ввечері мали засвітитися яскравим світлом. Неподалік від майданчика, трохи збоку, розмістилися музиканти, які грали по черзі то англійську класику, то арабські мелодії.

Гостей було багато. Представники обох світів — зібралися разом. Англійські леді у сукнях від відомих дизайнерів, джентльмени у класичних фраках. Та високопоставлені чиновники, бізнесмени зі Сходу. Одяг яких поєднував у собі традиційні елементи та сучасну розкіш: дорогі тканини, стримані кольори й вишукані деталі. На обличчях гостей сяяли усмішки, у руках — келихи з шампанським.

І ось… нарешті з’явилася вона — наречена. У цю мить все навколо ніби завмерло, розмови гостей стихли, усі зайняли свої місця. Меліса була одягнена в розкішну білу сукню з пишною спідницею, що м’якими хвилями спадала до самої землі. Щільний корсет ідеально підкреслював її талію, надаючи постаті витонченості й грації. Тканина була прикрашена тонкою вишивкою, а пояс, оздоблений золотими нитками, які ніжно сяяли на світлі. Прозора фата, закріплена у волоссі, спадала майже до землі легкою невагомою хвилею. Крізь тонку тканину м’яко проглядали обриси її плечей і корсета, надаючи образу ніжності й загадковості. У руці вона тримала букет троянд і жасмину.

Поруч із нею йшов Джон, і вона тримала його під руку. Він пишався тим, що зараз веде свою доньку до вівтаря, і водночас відчував, як у грудях щеміло від хвилювання. Гордість і трепет переплелися в його серці. Йому хотілося затримати цей момент, вдихнути глибше, запам’ятати кожну мить. І, коли вони підійшли до арки, Джон сповільнив крок, ніби відтягуючи останню мить.  Він глянув на Мелісу — уважно, тепло, з тією особливою ніжністю і у його очах майнули спогади: її перші кроки, дитячий сміх, маленька долоня в його руці. І… тепер ось цю саму долоню він мав передати іншому чоловікові.

Джон перевів погляд на Омара — довгий, уважний, ніби ще раз переконуючись, що може довірити йому найдорожче. Потім повільно поклав руку доньки в руку Омара. У цю коротку мить Джон відчув, що ніби щось невидиме відпускає всередині себе. Це була не втрата, а радше неминуча зміна. Його донька більше не була лише його маленькою принцесою — тепер у неї починалося власне життя, власна родина. Він ледь кивнув Омарові — стримано, по-чоловічому, але в цьому кивку було більше, ніж у словах: і довіра, і прохання берегти її, і мовчазне батьківське благословення.

Джон зробив крок назад. Випрямився, намагаючись зберігати спокійний вигляд, але в очах все ж блиснула волога. Підійшов до свого місця, сів поруч з Анною. Вона одразу взяла його руку у свою і міцно стиснула, підтримуючи. І Джон із вдячністю ледь кивнув їй у відповідь.

Представник РАКЦу розпочав церемонію словами спочатку англійською мовою, а потім арабською. Його голос лунав рівно й урочисто. Меліса та Омар дивилися один на одного з ніжністю й трепетом, так, ніби навколишній світ перестав існувати. Вони промовили слова вірності, одягли обручки та поставили підписи.

Представник РАЦСу зробив коротку паузу й урочисто промовив завершальні слова: