Розділ 40

Анна прокинулася на світанку, коли ще перші промені весняного сонця лише боязко торкалися віконної рами. У кімнаті тиша дихала спокоєм і водночас... якимось хвилюванням. Її тривожило якесь незрозуміле передчуття, яке вона не могла пояснити. Ніби душа відчувала, що саме сьогодні має статися щось важливе. Підвелася з ліжка та підійшла до дзеркала. Уважно вдивилася у себе і помітила, що її обличчя змінилося за останні місяці. Очі стали глибшими, а погляд — зрілим, трохи втомленим і водночас світився надією. Вона опустила очі й ніжно поклала руки на живіт, що вже помітно округлився. Її син. Їхній син. Вже зовсім скоро вона його побачить. Уявляла, яким буде його обличчя, чиї матиме очі, як ручки простягне до неї… І все в ній защеміло від любові.

— Маленький мій, — мовила в голос, гладячи животик колом. — Зовсім скоро ми зустрінемося. Твій тато… він не поруч зараз, але я знаю — він повернеться. Обов’язково повернеться.

Вона усміхнулася крізь сльози, які несподівано набігли на очі.

— Твій тато сильний. Він знайде дорогу додому, до нас. Ми його дочекаємося, чуєш, мій хлопчику? -- Її голос тремтів від рішучості, від внутрішньої віри, яка не згасала ні вдень, ні вночі.

Неквапливо привела себе до ладу та спустилася до вітальні де на неї чекала Мері — вірна служниця, з якою в Анни за останні місяці склалися довірливі стосунки.

— Міледі, — звернулася Мері з усмішкою. — Сьогодні хоч і злегка прохолодно, але надзвичайно ясно. Сонце таке лагідне. Тому усі вирішили випити ранкову каву на подвір'ї — і Кетрін, і Генрі, і Меліса, і навіть наші гості… Омар і його Світлосте Саїд аль-Хамдан. Столик уже накрито. Чекають тільки на вас.

— Дякую, Мері. Я зараз, -- Анна вдячно кивнула і подумала про себе, що це гарно ідея зібратися на свіжому повітрі.

Служниця простягнула їй теплий вовняний плед, і Анна накинула його на плечі. Вагітність робила її особливо чутливою до холоду, та сьогодні ця прохолода навпаки бадьорила. Змушувала дихати глибше. Анна пройшла терасу й повільно рушила в напрямку парку. Під ногами вогко рипіла ще не до кінця розмерзла земля, подекуди виблискували калюжі від талого снігу. На гілках дерев з'явилися перші бруньки, а тонкі промені сонця лагідно торкалося обличчя. Повітря було свіже й прозоре, напоєне запахом пробудженої природи…

— О, нарешті! — вигукнула Кетрін, побачивши Анну. — Ми вже думали, що ти весь день збираєшся провести у своїй кімнаті.

— Ми б тебе винесли на руках, якби ти не захотіла виходити, — підморгнув Генрі, жартома.

Анна всміхнулась і сіла поруч із ними. Поряд влаштувалися Меліса, яка сьогодні виглядала незвично спокійною, та Омар зі своїм батьком — обидва були ввічливі, задоволені собою.

— Анно, як ти себе почуваєш? — спитала Кетрін стурбованим тоном. — Ти така бліда останнім часом…

— Почуваюся добре. Просто... трохи хвилююся, - відповіла Анна поклавши руку на живіт і злегка кивнула. -- Але це, напевно, нормально на цьому терміні.

— Це не дуже нормально, взагалі, — втрутилася Меліса відставивши чашку з недопитою кавою. — Тобі треба більше бувати вдома та відпочивати, а не їздити по офісах та благодійних фондах.

— Мелісо… я тебе прямо не впізнаю… — Генрі намагався говорити серйозно, але побачивши натяк дружини притих так і не договоривши. Та він дійсно був здивований зміною Меліси, насамперед її ставленням до Анни.

-- Мелі, у мене така турботлива,- Омар стиснув руку своєї дівчини, - мені неймовірно пощастило закохатися у тебе.

-- Ви  снідайте, Анно, бо за розмовами і ваш чай встигне вихолонути, - додав Саїд.

-- Дякую вам усім за цю турботу. — чомусь розчулилася Анна взявши до рук чашку.

Після сніданку, ніхто не поспішав розходитися. Так і лишалися сидіти за столиком у парку спілкуючись. Їхня розмова була легкою, але водночас наповнена сенсом.

-- Як шкода, що татка з нами немає,- Меліса притулилася до Омара.

-- Він обов'язково повернеться. Ось побачиш,- Омар хотів втішити її.

— Дядечка дуже сильно не вистачає, — додала Кетрін.

— По всьому маєтку відчувається порожнеча без Джона,- кивнув Генрі.

-- Я ще не знайомий з лордом Вітмором особисто, але вже встиг відчути його силу. Він не з тих хто здається… тому, надія ще не втрачена, - зауважив Саїд.

— Абсолютно згоден з вами, — підтримав Генрі. — Джон завжди вмів виходити переможцем із будь-яких обставин.

— Він нас і зараз тримає разом, хоч і немає його поруч, — видихнула Кетрін. — Бо кожен із нас вірить у нього.

— Він бореться, шукає шлях додому…

Та Анна не договорила і вже нікого не чула. Її погляд завмер — там, між деревами, де промені сонце торкалося постаті, що з'явилася, мов видіння, якого вона чекала увесь цей час. Її очі наповнилися слізьми, а серце шалено забилося, готове було вирватися з грудей. Вона не поворухнулася, боячись, що це лише сон... що варто кліпнути — і все зникне. Меліса, спостерігаючи за раптовою зміною поведінки Анни, перевела погляд у тому ж напрямку… і теж застигла.

— Тату… — пошепки вимовила вона, а потім голосніше, голосніше, поки це не стало радісним вигуком:— Тату!

Вона схопилася з місця і побігла парком, як у дитинстві — без сумнівів, без страху, з усім серцем. І відразу обійняла батька з тією силою, з якою тільки могла, не стримуючи сліз. Джон теж обійняв доньку міцно, так, ніби вже боявся відпустити. Кетрін схопила Генрі за руку й підвівшись, вони теж побігли назустріч. Трохи далі йшли Омар зі своїм батьком. Усі оточили Джона і цей момент говорив більше, ніж будь-які слова. Шейх перший потиснув руку.

— Я радий нарешті познайомитися з людиною, яку я глибоко поважаю, — сказав він з повагою.

Джон кивнув, взаємно потискаючи йому руку.

-- Дядечко, яке це щастя, що ви повернулися, ми щойно про вас говорили… - Кетрін не стала стримувати емоцій.

-- Ми вірили… -- Генрі обійняв Джона за плечі.

-- Я знову радий вас бачити, - Омар теж простягнув руку і Джон без вагань потиснув її.