Розділ 39

Уже годин за дві Віталій Леонідович не випускав лорда з обіймів. Його обійми були міцні, як у людини, що нарешті знайшла свого найкращого друга після довгої розлуки.

— Живий… Слава Богу, живий… — повторював знову і знову він усміхаючись щиро з вогником в очах.

-- Я теж радий тебе бачити,- сказав йому у відповідь Джон теж не приховуючи своїх емоцій, хоч і звик триматися стримано

— Де ви були, мілорде? Що з вами сталося? — голос Віталія тремтів від кількості запитань, що виривалися з його вуст. — Ми всі так хвилювалися!

— Я все тобі розповів по черзі... — пообіцяв Джон. — Та спершу скажи краще: як Анна? Як Меліса? А Кетрін, Генрі? Як справи в компанії?

— Анна... — Віталій Леонідович одразу змінив вираз обличчя, став серйозним і почав розповідати. — Ви б бачили її... Животик уже помітно округлився й тримається вона гідно, гордо — як справжня леді Вітмор, попри всі хвилювання та негаразди. Після вашого зникнення рада директорів одноголосно призначила її керівницею компанії. Вона чудово справляється. Уявляєте, мілорде, ваша Анна йде вперед попри все. Її поважають, цінують і дослухаються до неї. Вона — справжній лідер.

Джон мовчки слухав, відчуваючи змішані емоції — гордість, полегшення, біль.

— Але не все так просто, — продовжив Віталій, і його голос потемнів. — Мафія відразу ж після вашого зникнення почала на неї тиснути: залякувати, блокувати угоди, вимагати, щоб вона переписала компанію. Тоді нам довелося звернутися до шейха — і він не відмовив. Шейх Саїд аль-Хамдан зараз гостює у вашому маєтку й утримує мафію в узді. Спочатку він хотів знищити їх, але, на жаль, йому цього не вдалося.

— А донька? — запитав Джон.

— Меліса... — Віталій на хвилю замовк, ніби вагаючись. — Вона зустрічається з його… тобто сином шейха, з Омаром. Ви не повірите, але між ними справжні почуття. Кохання змінило Мелісу — вона стала спокійнішою, серйознішою, відповідальнішою. Наче знайшла своє місце. З Кетрін та з Генрі все нормально. Загалом у всіх — попри негаразди — все добре.

— А я... пропустив усі ці зміни, — прошептав Джон, ніби сам до себе. — Як шкода...

— Ви ще встигнете надолужите впущене, мілорде, — Віталій говорив упевнено, щоб підбадьорити боса.

-- Скажи, а Говарду вдалося вижити? – хоча Джон насамперед знав, яка буде відповідь.

-- Ні, мілорде,- Віталій Леонідович кивнув головою. – Але запевняю вас, я подбав про те, щоб його поховали гідно…

-- Дякую тобі Віталію. Говард був чудовою людиною…

Джон після цієї розмови трохи заспокоївся. Серце ще гупало, але вже рівніше. Радість і полегшення боролися в ньому з гнівом і сумом. Його Анна жива, сильна, незламна. Донька робить власний вибір — і вони обоє у відносній безпеці. Шейх... Джон ніколи не довіряв йому повністю, але нині саме він став тимчасовим щитом між мафією та його родиною. Але… мафія не знає жалю. Це ті хто не пробачає зради й не зупиняється, поки не дотиснуть. Джон згадав обличчя тих, кого колись вважав братами — людей, з якими ділив небезпеку, прибутки й змови. А тепер вони без вагань замовили його смерть.

— Мені не можна зараз повертатися, — після коротких роздумів сказав Джон. — Мої вороги ще не знають, що я живий і я використаю це проти них.

— Що ви замислили, мілорде? — обережно запитав Віталій, уважно дивлячись на нього.

— У мене є докази. Те, що може зруйнувати їх, але… не тільки їх, а й мене. Та я все ж ризикну — інакше вони не зупиняться і моє протистояння з ними буде тривати вічно. Але шанс є...

— Я так гадаю, ви будете вже діяти цими днями? — спитав на всякий випадок Віталій.

— Так, — підтвердив Джон. — Спочатку я розберуся з ними, заспокою їх, а потім повернуся додому. Це займе всього два дні, а можливо й одного вистачить.

— Я зрозумів, — Віталій злегка схилив голову, визнаючи слушність слів лорда. — Ви чините розумно: спершу — знищити ворогів, а потім — повернутися до родини.

— Але перш ніж ми поїдемо, — Джон не зрушив з місця, — ти зайдеш у бар і покладеш кілька купюр на барну стійку; по-друге, знайдеш людину, яка погодиться відвести коня туди, куди я скажу; і на останок — запам’ятай це селище. Бо одного дня ти мусиш повернутися сюди й виконати моє прохання.

— Звісно, виконаю будь-яке прохання, — відповів Віталій, піднявши брови. — ... ви весь цей час були в цьому селищі? Серед цих хатин? Але ж мої люди прочісували цю місцевість не раз — і вас ніде не було.

— Після аварії я вижив дивом. Випав із машини буквально за мить до вибуху, — Джон коротко розповів, — далі нічого не пам’ятаю. Опритомнів в гірському будинку. Мене підібрала жінка-знахарка, на ім'я Грейс. Вона живе далеко від селища, під самими горами, осторонь світу. Дорогу до неї знають одиниці. Саме тому мене й не могли знайти.

Віталій Леонідович тільки кивав, мовчки переварюючи почуте.

— Я був важко поранений, втратив пам’ять. Грейс виходила мене. Вона вилікувала мої рани, але й водночас зробила своїм полоненим. Не в’язнем у прямому сенсі, але відрізаним від усього. Вона поїла мене травами — спочатку вони допомагали, але потім почали забирати мою силу. Пам’ять не поверталася, тіло слабшало. Я ніби перебував у тумані й не мав сил піти. Я ніби був і не прив’язаний фізично, але повністю залежним.

— Вражає, — пробурмотів Віталій.

Джон на мить замовк, а потім твердо додав:

— Але це вже не так важливо. Важливіше інше: Грейс врятувала моє життя. Тому після наших справ з мафією ти мусиш повернутися сюди, знайти Грейс і віддячити їй від імені Нік. Відкриєш крамничку трав у цьому селищі й щомісяця переводитимеш їй гроші. Та вона ніколи не повинна дізнатися, хто я насправді. Для неї я так і повинен залишатися Ніком — ніякого «лорд Вітмор», ніякої Анни, маєтку. Ніякої минулої ідентичності. Я не хочу, щоб Грей зненацька з’явилася у моєму житті. Бо вона може бути небезпечною для моєї родини. Зрозумів?

— Зроблю все, як наказали, мілорде, — Віталій кивнув з повагою. — Я триматиму це під особистим контролем. Грейс ніколи не дізнається вашого справжнього імені.