Розділ 38

З кожним днем Джон усе сильніше відчував, що до нього повертаються не лише фізичні сили, а й пам’ять. Спочатку це були уривки — окремі образи, обличчя, голоси. Але тепер його думки вже не плуталися, перед ним складалася цілісна картина. Він пригадав усе. Хто він, що він, і навіть приблизно розумів, у якій місцевості опинився. Ця чіткість додавала впевненості. У ньому знову прокидався той самий Джон Вітмор — чоловік, що звик сам вирішувати власну долю. Він більше не сумнівався: настав час покинути цей дім і Грейс. Сил уже цілком вистачить, щоб дістатися найближчого населеного пункту, знайти телефон і викликати свого помічника.

Та водночас чудово знав, що для Грейс його відхід не стане простою формальністю. Він міг зібратися і піти просто зараз, вона фізично не змогла б його зупинити. Але морально — це була б битва. Бо вона благатиме лишитися, обіцяючи все, що завгодно, тільки б він не полишав її. Скаже, що піде з ним, що готова пожертвувати собою заради нього. Почне ридати, падати до ніг, доводити його до знемоги нескінченними істериками. А, коли  він все одно піде — буде переслідувати, нав’язуватися, шукати будь-який спосіб повернути його назад. І це Джон передбачав надто реально. Ця жінка ніби одержима ним. Від цієї думки у ньому наростало якесь дивне поєднання роздратування та жалю.

Попри те що Грейс була вправною народною цілителькою, у ній завжди відчувалося щось тривожне. Її руки лікували, її зілля рятували, але погляд… інколи був занадто блискучим, гарячковим, як у людини, яка живе у власному світі. Так, вона врятувала йому життя, і він не міг не бути вдячним. Але водночас вона тримала його у дивному полоні — туманному, м’якому, затягнутому. Поїла настоями та відварами, від яких дні й ночі розтікалися, немов розчинилися у млості. Йому було добре, навіть надто добре: засиналося легко, снилися теплі й солодкі сни, не було болю, не було питань, не було боротьби.

«Трави, можуть лікувати, але можуть і зламати, — розмірковував Джон, лежачи на лаві. — Зробити людину слухняною, м’якою лялькою. Вирвати з неї силу, стрижень, гідність…»

На мить його охопив холод, наче він доторкнувся до чогось небезпечного й чужого. Але одразу стис кулаки, зціпив зуби. Досить. Він більше не дозволить нікому пити його волю. Сьогодні ж усе закінчить. Ця ніч буде належати йому. Тому підвівся та почав готуватися до «романтичного вечора». Запалив лампу, застелив стіл чистою скатертиною. Приготував омлет і снодійний чай з тих трав для глибокого сну, які крадькома взяв у захованому місці. Поставив на стіл дві тарілки на які розклав омлет, чайник з чаєм та чашки. Все виглядало доволі затишно, по-домашньому і майже романтично.

І ось… Грейс повернулася до хати з подвір'я:

— Ніку, ну невже це… для мене? — запитала вона, трохи збентежено.

— Так, Грейс, — усміхнувся Джон, встаючи й галантно подаючи їй стілець. — Я подумав, ти заслуговуєш на маленьку вдячність за те все, що ти робиш для мене.

Його голос був глибокий, теплий, із тим особливим оксамитовим відтінком, який з'являється в голосі чоловіка, коли він точно знає, що приваблює. Очі — спокійні, уважні. Усмішка — щира, така, як у сильного чоловіка, що нарешті дозволив собі м’якість. Грейс швиденько скинула верхній одяг, вимила руки, навіть трохи поправила свою зачіску, сіла за стіл. Вона ніби перебувала в тумані. В її голові лише встигло промайнути: «Ну, нарешті, дочекалася!». І від тієї переміни вона розтанула і їй захотілося вірити кожному його слову.

— Я навіть приготував чай, — мовив Джон, наливаючи їй напій. — Мабуть, не такий запашний, як твій, але я старався.

Він дивився на неї з легкою усмішкою, нахилившися ближче, ніби довіряв їй усім серцем. Його рухи були врівноважені, в них не було ані краплі хвилювання. Джон контролював усе до найменшої дрібниці. Але незважаючи на контроль, розрахунок та впевненість все це виглядало як ніжність, як чоловіча турбота. Ніби чоловік справді зацікавлений жінкою і хоче з нею провести цей незабутній вечір. Він намагався говорити мало, але пронизливо і водночас не зводити з неї своїх очей.

— Знаєш, Ніку, — сказала Грейс відклавши виделку, — я ще не бачила тебе таким…

— Яким? — спитав він.

— Таким уважним, галантним, — пошепки відповіла Грейс.

Він відповів на її слова тією ж усмішкою, що зводила в минулому з розуму жінок, які йому подобалися. Але цього разу — ця усмішка мала інше призначення. Вона була зброєю. І Грейс навіть ні миті не запідозрювала, що все це було виставою. Вона виглядала так ніби була зачарована ним і вірила кожному слову, кожному жесту зробленому в її бік. Доїла омлет, випила чай до останньої краплі. Джон був задоволений тим, що все йде за його планом підвівся з-за столу, обійшов його і зупинився біля неї.

— Грейс, — промовив він нахилившись до неї, — пропоную завершити цей вечір танцем.

Вона здригнулася від неочікуваності, але в її очах спалахнув вогник. Зніяковіла усмішка торкнулася її губ, і вона, ледь помітно видихнула, подала йому руку.

— А ти вмієш дивувати, Ніку, — сказала.

Джон узяв її руку з тією самою повагою, з якою джентльмен звертається до леді на балу. Але в наступну мить його інша рука рішуче лягла їй на талію, міцно, впевнено, і він неочікувано для неї притиснув її до себе — ближче, ніж слід. Її тіло напружилося, серце шалено застукотіло. Вона відчула, як його подих торкається її скроні. Від такої близькості, від його мовчазної сили, що струменіла з кожним рухом, по її тілу побігли мурашки.

— Ніку.. — шептала вона, втрачаючи ґрунт від його погляду, хоча в його очах не було пристрасті, лише безжальний холодний спокій.

-- Грейс, ти прекрасна жінка, розумна, -- в якоїсь міри Джон говорив правду, але не як чоловік який захоплений цією жінкою, а як та людина, яка вдячна за все, що вона зробила для нього,- я хочу, щоб ти була щаслива і, щоб усе в тебе було добре.

Він вів її у танці повільно, плавно, з тією вишуканою грацією, яка могла належати лише чоловікові, що знає собі ціну. Його обійми були ніжні, але водночас контрольовані. Кожен його крок, кожен поворот був точним і вивіреним. І вже за декілька хвилин Джон помітив, як повіки Грейс стали важкими. Її рухи сповільнилися, вона вже ледве трималася на ногах, обпираючись на нього дедалі сильніше. Чай починав діяти. Трави невідворотно забирали в неї волю. Грейс глянула йому в очі. В її погляді читалося все: розгубленість, захоплення, бажання. Вона сміливо потягнулася своїми тремтячими губами до його вуст, торкнулася їх — і в ту ж мить її тіло ослабло. Джон міцно втримав її, перш ніж вона впала. Її голова опустилася йому на груди, руки безсило звисли. Він підняв її на руки й поніс до ліжка, поклав на нього та турботливо вкрив ковдрою.