Розділ 37

Шейх Саїд аль-Хамдан належав до тих людей, які вже самою своєю присутністю змінювали простір. Йому не потрібно було підвищувати голос чи робити різкі рухи — тиша, що виникала навколо нього, говорила гучніше за будь-які слова. У його погляді було щось від хижака, спокійного, але завжди напоготові, здатного кинутися вперед у потрібну мить. Він не любив метушні й не терпів слабкості — ні у собі, ні в інших. Його рішення були остаточними, як вирок, і водночас холодними, зваженими. Саїд ніколи не приймав поразки. Він завжди знаходив шлях, завжди стояв твердо, навіть коли земля хиталася під ногами. Його сила не була лише у владі чи у грошах — вона жила у його внутрішньому переконанні, що світ належить тому, хто вміє його тримати у руках. І він тримав: впевнено, незламно. Хоч у ньому відчувалася східна шляхетність, у глибині душі він був воїном, який пройшов крізь боротьбу і навчився бачити у ній не загрозу, а можливості.

І тому… коли  шейх остаточно переконався у тому, що мафія справді націлилася на компанію Джона Вітмора й це може зашкодити і його бізнесу, він перейшов у наступ. Спершу Саїд долучив міжнародні зв’язки: політиків, журналістів, антикорупційні структури. У пресі з його подачі почали з'являтися матеріали про кримінальні зв’язки, корупцію, наркоторгівлю та відмивання грошей. Кращі юристи відкривали справи проти кількох мафіозних лідерів. Для багатьох із них удар по репутації виявився загрозливим. Одному з мафіозі заморозили рахунки в Еміратах, іншому закрили в’їзд у кілька країн, ще одного викликали на допит до Інтерполу.

Та як виявилося цього було замало, щоб зламати всю мафіозну мережу потрібен був хтось, хто знає її нутро. Хтось, хто міг знищити їх із середини. Бо мафія — це не лише озброєні люди. Це система, що жила коштом страху, грошей і впливових зв’язків. До якої входили юристи, бізнесмени, депутати й навіть міністри. Подекуди навіть сам закон працював на них. Тому, попри всі удари, які були нанесені шейхом мафія трималася міцно.

— Цю систему не зруйнуєш так просто, укоренилася вона занадто глибоко, - сказав шейх Анні та Віталію Леонідовичу стоячи перед каміном у бібліотеці. - Ми можемо тиснути на них законом, але цього не достатньо. Щоб знищити їх повністю нам потрібен лорд Джон Вітмор. Він знає як ці покидьки мислять. І знає їхні слабкі місця.

—Мені здається Джона немає цілу вічність  - видихнула тяжко Анна.

-- Ми не припиняємо пошуків,- додав Віталій Леонідович. - Я гадав, його викрали, але жодного дзвінка, жодної вимоги ми не отримали.

— Я переконаний, що лорд Вітмор живий,- шейх пройшовся бібліотекою туди-сюди. - Якби він загинув, ми б уже це знали. А так — можливо він потрапив у халепу, з якої ніяк не може вибратися. Та рано чи пізно він знайде шлях додому.

На якусь хвилину запанувала тиша. Кожен із присутніх зануритися у свої думки. Та неочікувано Анна відчула на собі пронизливий погляд Саїда. Їй навіть зробилося ніяково та вона не стала придавати цьому значення.

— Анно, прогуляйтеся зі мною, — запропонував шейх. — Нам усім треба свіже повітря. Віталію Леонідовичу, ви вибачте нам.

-- Звісно, - вклонився Віталій скоса глянувши у бік Анни намагаючись зрозуміти чи може він залишити її на одинці з шейхом чи все-таки йому варто наполягти та приєднатися до них. Та Анна тільки ледь кивнула даючи йому зрозуміти, що вона впорається.

І вже хвилин за тридцять Анна та Саїд аль-Хамдан йшли стежкою парку. Погода в останні дні зими стояла на диво сонячна. Анна йшла впевнено, намагаючись підлаштувати крок під розмірений ритм шейха.

-- Погода у вас тут в Англії дивна, - почав розмову Саїд заклавши руки за спину,- учора ще холод, а нині майже тепло. У пустелі таких змін не буває.

— У нас кожна пора року має свою красу, — відповіла Анна. — Весна в Англії розтягнута у часі, вона приходить поступово, м'яко. І зими не такі суворі, як, наприклад у нас в Україні. От там дійсно дивна, бо весна приходить різко… До речі, я родом з України. Я бачу ви здивовані, але це дійсно так.

-- Так, я здивований.  Бо дивлячись на вас я бачу перед собою вродливу англійську леді,- усміхнувся шейх.

-- Дякую, мабуть, я добре вжилася у цю роль,- відповіла стримано Анна, приховуючи збентеження від його компліменту.- Так от… що я хотіла сказати… а… що зими в Англії вологі, з дощами й туманами зазвичай.  А от… у цьому році снігу випало більше, ніж зазвичай. Та мені все подобається і тумани, і дощі…

— Ви вмієте бачити красу навіть у дрібницях, — уважно поглянув на неї шейх. — Це рідкісний дар… А у моїй країні взагалі снігу не буває. І сонце інше — палке, безжальне, здатне висушити землю до тріщин. У нас зима майже не відрізняється від літа, лише ночі прохолодніші,- додав Саїд піднявши голову до неба й вдихнув на повні груди.

— Вам, мабуть, зараз не вистачає тієї спеки? — з цікавістю запитала Анна.

— Можливо, й так, — відповів він. — Спека — це частина мене, я виріс під пекучим сонцем. Але тут… я бачу, як цінують кожен теплий промінь. У вас він — як дарунок, а в нас — як випробування.

— Ви маєте рацію, — Анна обережно озирнулася довкола й мимохіть поклала руку на живіт, відчуваючи, ніби малюк у ній теж радіє несподіваному теплу. — Ми звикли до мінливості погоди.

Шейх кивнув.

— А ми в пустелі навчилися жити так, ніби завтра буде так само гаряче, як і сьогодні. Мабуть, тому ми терплячі до труднощів, але вперті у своїх бажаннях.

Їхні кроки знову заглухли в тиші парку, й Анні раптом здалося, що цей контраст культур і кліматів дивним чином наблизив їх одне до одного. Вона знову спіймала на собі пильний, майже пронизливий погляд. Плечі ледь здригнулися — знайоме передчуття стисло груди. Його темні очі вивчали її, дивилися глибоко, необережно, заборонено зацікавлено. Ця відвертість лякала, бо її тіло належало іншому, серце — теж. Вона заміжня і вона чужа.

І все ж жінка в ній не могла не відгукнутися. Невже вона здатна викликати бажання у таких сильних, владних чоловіків? Ця думка бентежила. Щоки залив рум’янець, опустила очі, наче це могло сховати те, що вже було помічено. Вдихнула глибше, намагаючись заспокоїтися, та серце натомість забилося ще швидше.