Розділ 36

Джон сидів за столом тримаючи чашку з теплим чаєм у руках, але навіть не наближав її до вуст. Дивився на прозору рідину, звабливо пахучу, але щось у ній було… не те. Інстинкт підказував йому довіряти своїм підозрам, навіть якщо розум не знаходить для них пояснення.

«Чому Грейс так наполягає, щоб я пив постійно саме такий чай? Вона прямо готова мене сама ним поїти. Чому вона така настирлива?» — думки мчали одна за одною.

В той самий час Грейс, яка сиділа навпроти, злегка нахилившися, відверто спостерігала за ним, не приховуючи свого очікування, коли він знову вип'є заварений нею чай. Її очі майже блищали від контролю, реакції, дії, підкорення.

«Щось у цьому чаї є,- продовжував розмірковувати Джон, - але точно не отрута, принаймні не смертельна. Вбивати вона мене не хоче. Але можливо… хоче зробити слабким, притупити мій розум. Це, мабуть, щось на кшталт заспокійливого… або гірше — це наркотик. Чому б і ні? Грейс хоче, щоб я лишався з нею, щоб не покидав її, став її коханцем, от і знайшла спосіб…»

Джон стиха вдихнув. Вирішив: пити більше не буде.

«Я маю удати, що п'ю чай, але насправді… я маю вибратися із цього… капкану».

Він підніс чашку до губ, повільно, майже з насолодою

— Смачно… — вдоволено облизав губи.  - Грейс, не могла б ти мені скибку хліба відламати. Хочеться от так із чаєм…

-- Звичайно Ніку, -- Грейс посміхнулася, хоч у тій посмішці відчувалася напруга.

Грейс підвелася та пішла до шафи, щоб виконати його прохання. Коли вона відчинила шафу Джон миттєво скористався моментом: різким, але точним рухом він нахилив чашку до відра для помиїв, що стояло біля ніжки столу. Більш ніж половина рідини безшумно вилилася у відро. Швидко поставив чашку назад на стіл і злегка провів пальцем по вологому краю, ніби справді пив. Обличчя його залишалося незворушним, навіть трохи задоволеним. Грейс відламала кусок хліба й повернулася до столу. Її погляд мимохіть ковзнув по чашці. Вона примружилася — чаю там було помітно менше.

— Ти що… вже майже все випив? — в її голосі прозвучала настороженість.

Джон, взяв чашку до рук:

— Так. Смакує чудово. Але з хлібом, думаю, ще краще піде, — спокійно відповів, ніби не помітив її підозри. – Ти така турботлива.

Грейс розслабилася від приємних слів з його боку та поклала перед ним скибку хліба, знову сіла навпроти.

«Їй приємно чути похвалу, компліменти, — розмірковував далі Джон, - самотню жінку, легко збити з пантелику фліртом. Гаразд… Я зіграю з нею у свою гру, але за її правилами».

Він поставив чашку на стіл і заглянув їй просто в очі. Повільно та впевнено сказав:

— Грейс, можливо, я був не дуже галантний з тобою, недооцінив тебе як жінку. Ти вже вибач мені, бо ти заслуговуєш набагато більше.

Її обличчя ніби спалахнуло. Здивування, задоволення, ледь помітна розгубленість — ідеальна реакція. Тепер він знав: через що вона може втратити пильність. І саме це йому було й потрібно.

Наступні дні Джон не просто жив у домі Грейс — він діяв. Обережно, крок за кроком, вибудовував образ вдячного, зачарованого чоловіка. Його слова були зваженими, жести — м’якими, усмішка — легкою, ненав’язливою, але такою, що могла розтопити лід навіть у серці хижачки.

— Ти врятувала мені життя. — казав він, дивлячись їй просто у вічі. — Я буду тобі за це вдячний усе життя…

І Грейс у відповідь ставала м’якшою, відвертішою.  Розповідала йому про своє дитинство, про минуле, про те, як вона опинилася в цьому місці. Її історії були сповнені болю й самотності, але в них бриніли й нотки сили — тієї, яку Джон знав і розумів. Він слухав, іноді торкався її руки чи плеча, іноді мовчав, дозволяючи їй говорити.

— Грейс, а чого хоче твоя душа? – раптом запитав Джон сівши біля неї на краю ліжка.

Вона подивилась на нього трохи спантеличено, ніби це питання торкнулося чогось надто глибокого, інтимного.

— Я хочу… щоб мене любили, — відповіла чесно. — Хочу бути не лише сильною, а й бажаною. Хочу простого жіночого щастя… родини, затишку. І… мрію про маленьку крамницю у центрі селища. Де б я продавала трави. Щоб приходили люди, щоб я їм допомагала. Я ж добре в цьому тямлю. Ти вже й сам у цьому переконався. Я…

Її очі блищали, голос став теплішим. Вона говорила щиро, але Джон… уже не чув її до кінця. Щось змінилося. Його погляд став порожнім, обличчя — застиглим. Перед очима раптом попливли уривки. Рвані, короткі, але читкі… Світлий кабінет… він збирає папери… сідає до машини, але не за кермо, а на заднє сидіння… за кермом сидить… водій… Вони їдуть, а потім машина злітає з дороги…

— Нік? — Грейс схопилася за його плече. — Тобі зле?

— Голова… - він кліпнув, видихнув та опанував себе за кілька секунд, - голова трохи болить. Нічого страшного. Просто втома, мабуть.

— Може тобі дати знеболюваного? – запропонувала вона.

— Ні, — заперечив він швидко. — Просто… полеж поруч зі мною. А завтра — обіцяю, ми поговоримо ще. Ти цікаво розповідаєш, - Джон усміхнувся з тією ж теплою вдячністю, що й завжди й вона повірила.

Грейс погасила лампу та задоволено лягла поруч, притулилася до нього. Джон обійняв її, поклавши руку на талію. А сам… дивився в темряву.

«Я починаю згадувати… Я ніякий не Нік, а лорд… Джон Вітмор. Та аварія не була випадкова… мене хотіли вбити… друзі… але їй мене не зламати».

Пам’ять поверталася до Джона повільно. Спочатку — уривки образів, відчуттів, слів. Потім — деякі події, імена, обличчя, які спливали у голові, як примарні відлуння минулого. Проте Джон був обережний. Він не подавав жодного виду, що починає щось пригадувати. Грейс мала й надалі вірити, що він — зломлений, залежний від неї, зачарований її турботою. Йому потрібно було її роззброїти.

І щоразу, коли Грейс приносила йому чашку того підозрілого трав’яного чаю, Джон брав її з вдячністю, але не пив. Виходив на ганок, сідав на стару дерев’яну колоду біля будинку й удавав, ніби хоче спокійно насолодитися напоєм і водночас свіжим повітрям, у якому вже відчувався запах весни. День ставав довшим, сніг на сонці поволі танув, а десь чулося щебетання птахів…