Розділ 35

Анна вийшла до парку, що оточував маєток. Зима скувала його білою тишею: дерева стояли в срібному інеї, гілки рипіли під вітром. Стежки занесло свіжим снігом, мороз щипав щоки, а з кущів зрідка злітали сполохані пташки. Усе здавалося завмерлим, ніби час зупинився, дозволяючи відчути кришталеву прозорість зими. Та незабаром прийде весна — і ця біла краса розтане.

Анна намагалася якомога частіше виходити на свіже повітря. Це було корисно для здоров’я й давало їй змогу побути на самоті, подумати про Джона. Боже, як же вона сумувала за ним… Серце стискалося щоразу, коли в пам’яті оживав його голос, усмішка, те відчуття тепла й надійності, яке він дарував.

Йдучи парком їй раптом здавалося, що вона чує за спиною його кроки. Ніби він зараз підійде, обійме й пошепки скаже, що кохає її. Та варто було озирнутися — нікого. І ця порожнеча боліла гостріше за слова.

Та вона усім серцем вірила, що Джон обов'язково повернеться і візьме на руки їхнього новонародженого сина. У них буде син… Ця думка зігрівала її вдень і вночі, надаючи сенсу кожному прожитому дню. Згадала, як підтвердила свої здогадки під час останнього планового огляду в лікарні. Тоді лікар усміхався, показуючи на екран апарата ультразвукового дослідження, і говорив:

— У вас хлопчик…

Її очі наповнилися слізьми радості. Вона не намагалася стримувати емоції, думала лише одне: це частинка його… це їхній син… Це стало тим променем світла, яке допомагало витримати нескінчені дні очікування, коли кожна хвилина без нього здавалася вічністю.

— Я маю для вас гарну новину, -- до Анни підійшов Віталій Леонідович, який щойно прибув до маєтку,- я зв’язався з шейхом Саїдом аль-Хамданом та переповів йому нашу ситуацію. Потім попросив його допомогти нам. І він відразу погодився. Каже, що зустрінеться з тими… негідниками, і розв'яже всі питання.

— Справді? - Анна аж випрямилася від почутих слів. -- Віталію Леонідовичу, я так вам вдячна! Це ж чудово!

— Я переконаний шейх захистить нас від… мафії й ми зможемо зберегти компанію, — додав він. — Я зробив усе, що міг. Але є ще дещо… шейх Саїд аль-Хамдан прилетить до Англії вже завтра…

— Чудово, Він діє швидко,- Анна була рада почути й це.

— Він поспішає, бо зацікавлений у тому, щоб здолати мафію. Щоб вони більше не заважали ні вам, ні йому вести справи. А ще…   -  Віталій Леонідович витримав паузу й додав,- діяти швидко шейха ще змусила новина від Омара про те, що вони з Мелісою хочуть одружитися й переїхати до Лондона. Він не в захваті від думки, що його син планує перебратися в іншу країну та ще й одружитися з англійкою. Не знаю…

— А я знаю… якщо шейх прибуде завтра, то ми повинні як слід його зустріти,- Анна розуміла ситуація вимагала термінових рішень, - тому… я запропоную йому зупинитися в маєтку. Це буде чемно з нашого боку. Як гадаєте?

Віталій Леонідович на мить замислився, а потім кивнув.

— Це слушна ідея. Маєток Вітмор Гул — гідне місце для такого гостя як він. І шейх, безумовно, оцінить вашу гостинність.

Вже через годину в маєтку Вітморів запанувала піднесена, майже урочиста метушня. Усе злагоджено працювали під керівництвом місіс Нори: покоївки, кухарі, двірники — кожен виконував свою частину роботи швидко, бездоганно. Кожна кімната була ретельно прибрана. На столах розстелили свіжі скатертини, кришталеві келихи натерли до блиску, підлогу вимили... У вітальні розставили свіжі квіти привезені з парників - білі лілії та троянди, що символізували пошану й стриману велич. А на кухні вже готували вишукані східні страви, щоб усе відповідало смаку високопоставлених гостей.

Омар вирішив зустріти батька теж у маєтку разом з усіма. Якось не наважився їхати до аеропорту разом з Віталієм Леонідовичем. Він одягнув національне біле вбрання. Помітно нервував і ходив по вітальні туди-сюди, не міг знайти собі місця.

— Він ось-ось прилетить… Як ви гадаєте, усе буде добре? — запитав він Анну, намагаючись себе опанувати.

— Усе буде добре, -- Анна усміхнулася намагаючись цим самим заспокоїти хлопця й водночас себе, -- ваш батько.. гідно все оцінить... він буде радий бачити, що ви щасливі.

— Я все одно хвилююся… — пробурмотів Омар, знову зиркаючи на годинник.

Меліса з’явилася на сходах вже за хвилину у вишуканій сукні кольору крему. Її волосся було акуратно зібране, обличчя світилося спокоєм.

— Ви всі надто збентежені, — кинула вона, звертаючись і до Анни, і до Омара. — Мій майбутній свекор, я впевнена, буде в захваті від своєї майбутньої невістки.

Кетрін, яка теж стояла поруч з Анною, ледь усміхнулася, але погляд у неї був скептичний.

— Щось мені підказує, що ти усіх арабів зачаруєш.

Меліса хотіла щось відповісти, але не встигла, бо у дверях з'явився слуга й повідомив:

— Котедж наших гостей вже заїхав на територію маєтку.

— Усім на свої місця, виходимо дружньо на ганок, — Анна глибоко вдихнула. — Зустрінемо шейха Саїд аль-Хамдана з гідністю.

Анна накинула на плечі теплу накидку та вийшла з будинку першою, а за нею рушили всі інші. Щойно Анна переступила поріг, до неї підійшов Віталій Леонідович у темному елегантному плащі. Він уже встиг вийти зі своєї машини. Перед цим Віталій подбав про безпеку та зустрів шейха в аеропорту, куди той прилетів приватним літаком, а також особисто супроводжував кортеж до маєтку Вітморів.

— Усе буде гаразд, — сказав Анні Віталій Леонідович, уважно стежачи за машиною, яка зупинилася перед ними. — Шейх у гарному гуморі й усім задоволений. Ви йому сподобаєтеся, я не сумніваюсь.

Анна кивнула у відповідь і вдячно всміхнулася. Поруч стояв Омар, який нервово поправляв одяг, а біля нього — Меліса, спокійна й упевнена в собі. Кетрін трималася трохи відсторонено, спостерігаючи за всім із боку, а Генрі поруч із нею стояв рівно, немов солдат, і дивився прямо перед собою. Слуги вишикувалися рівною шеренгою в найкращій уніформі. Один зі служників швидко відчинив дверцята головного авто, з якого вийшов шейх Саїд аль-Хамдан.