Розділ 34

За ці два тижні рани Джона потроху заживали й він поступово відновлював сили. Його тіло було ще вкрите синцями й порізами, однак найтяжчим була порожнеча в голові. Пам'ять до нього так і не повернулася. Він абсолютно нічого не пам’ятав. Жодного обличчя, жодного імені. Лише уривки болю, шум вибуху і темрява. Тому вірив усьому, що говорила йому Грейс і мимоволі звикати до імені Нік. Натомість Грейс опутувала його аж занадто нав'язливою увагою. Вона майже щогодини підходила до нього то з супом, то з ліками, то просто — з розмовами. Не давала йому можливості зануритися у думки й бодай хоч щось пригадати.

А сьогодні… вона була особливо приязна. Зачесала волосся, вдягла нову сукню, нанесла трохи рум’ян на щоки. Її рухи стали м’якшими, а усмішка — майже грайливою.

— Ніку, — промовила вона, нахиляючись ближче, — ти вже виглядаєш набагато краще. Може, завтра спробуємо встати?

Він кивнув, обпираючись на подушку відчуваючи, як від її голосу в нього починає дзвеніти у скронях.

— Я от що подумала, — продовжувала Грейс, поправляючи ковдру на ньому, — може, коли видужаєш, залишишся тут? Ти ж не пам’ятаєш нічого, правда? То навіщо шукати те, чого нема? А у мене тут тихо, безпечно. Я маю невелике господарство… А ти… ну, ти ж сильний, тож будеш мені допомагати.

— Ти… точно не знаєш, хто я? Звідки? – запитав Джон знову з надією почути хоч якусь нову інформацію про себе.

— Я уже казала, Ніку… Я знайшла тебе у горах. Побитого, непритомного, без документів. Я привезла тебе до себе. Тобі пощастило, що я тоді проїжджала повз…- Грейс одразу відвела очі, бо і надалі збиралася приховувати правду.

Потім посміхнулася та сміливо торкнулася його плеча, залишаючи долоню на мить довше, ніж було потрібно.

— Знаєш, може, це доля. Може, Бог просто послав тебе мені.

Джон не відповів. Лише відвернувся до вікна за яким йшов дрібний сніг. Усередині нього вирував неспокій від передчуття, що щось було не так. Ця жінка — мовби добра, турботлива — але в ній було щось фальшиве. Її відповіді були надто заготовлені, надто ідеальні. І тому він їй не вірив до кінця. Бо хоч вона й врятувала його життя — здається, тепер тримала у полоні. І ось, коли вона нарешті пішла, дала йому спокій він зібрав усю силу, щоб сісти попри те, що кожен м’яз протестував. Та все ж уперся здоровою рукою об ліжко та почав підводитися, але… впав на подушку, прикусивши губу від болю.

— Та хай йому біс… — вилаявся розуміючи, що без допомоги Грейс йому поки що ніяк не обійтися.

Наступного дня… Грейс як і обіцяла занесла до хати милицю, збиту власноруч із міцних дерев'яних брусків. Вона поставила її біля ліжка та сказала:

— Ніку, сьогодні ти спробуєш підвестися. Можливо, у тебе вийде зробити бодай один крок. Переломи то неважкі, а шини добре тримають твої кіски. Якщо все піде як слід, то за тиждень-другий можна буде взагалі зняти всі оці… шини.

-- Дякую тобі Грейс,- Джон порадів почувши це та глибоко вдихнув налаштувавшись підвестися.

— Я допоможу, — сказала та поспішила підсунути руку йому під спину.

М’язи від нерухомості відгукнулися пекучим болем та він не здавався, продовжував підводиться. Грейс підтримувала його обережно, але міцно. Здалося, що минула вічність, перш ніж він зміг спустити ноги додолу, які були такими безсилими, мов не його власні. На чолі виступив піт, в голові запаморочилося. Та це було неважливо, бо прагнув за будь-яку ціну подолати всі перешкоди й звільнитися від усього цього.

— Я поруч, —тим часом Грейс вдивляючись у нього так, ніби його біль відчувала власним тілом.

-- Я ціню твою допомогу, - відповів Джон узявши у здорову руку милицю та стиснув її так, що у нього навіть побіліли кісточки на пальцях.

А Грейс вже підхопила його під лікоть і обережно допомогла встати. Тіло пручалося, але кожен рух давався дедалі все ж легше і легше. М’язи тремтіли, шина на нозі скрипіла під пов'язками, але він тримався.

— Молодець, — м’яко підбадьорила вона. — Ти навіть сильніший, ніж я гадала.

Джон намагався не слухати її, бо чомусь все що вона говорила дратувало, било по нервах. Тому повністю зосередився на своїх кроках перший, другий, третій...

— Подивися на себе, — говорила Грейс без зупинку. — Ти такий мужній, навіть зламаний не втрачаєш сили.

Джон скосив на неї погляд і відразу відвів очі. Її слова змушували ще сильніше відчувати власну слабкість. Розумів, що вона намагається не тільки йому допомогти, а й сподобатися і можливо навіть хоче, щоб він закохався у неї. Але ні… цього ніколи не буде. Він завжди буде вдячний їй за порятунок, але не більше… Тому зціпив зуби й знову зосередився на ході: ще два кроки до столу, ще три — до вікна. Краплини поту скочувалися скронями, але разом із ними зникала й слабкість.

— Дивлюся на тебе — і наче бачу воїна, — не вгамовувалася Грейс, ніжно усміхаючись. — Ти не з тих хто здається.

— Грейс, облиш ці компліменти. Я не герой, а каліка на милиці, - Джон спробував приховати роздратування за жартом, але йому не вдалося тому додав: – Краще зосередимося на ході…

-- Ой Ніку, - Грейс кивнула у відповідь продовжуючи підтримувати, щоб він не впав водночас насолоджуючись приємними відчуттями від дотиків до нього.

Минуло ще тиждень... Грейс зняла з нього шини і Джон вже почав ходити по хаті опираючись тільки на палицю. Його погляд лишався спокійний, навіть трохи задумливий. За ці дні він навчився мовчати. Не ставив більше ніяких запитань, бо зрозумів — тиснути марно. Вона не скаже йому нічого нового ніж уже сказала.

— Грейс, — мовив Джон одного ранку. — Я вже відчуваю достатньо сил і хочу потроху виходити на вулицю. Може, зможу щось допомогти тобі  по господарству, відкидати сніг навколо дому.

Грейс усміхнулася радісно й трохи розгублено. Вона видно, зовсім не очікувала такої ініціативи:

— Звісно, якщо хочеш. Ти мій герой, Ніку. Такий мужній…

Не зволікаючи вона знайшла в скрині старий теплий одяг, що колись належав її батькові. Важке вовняне пальто та хутрову шапку. Допомогла йому одягтися, поправила комір, клопочучись біля нього мов мати біля малого сина.