Розділ 33

Минуло два тижні. Анна поринула в роботу з головою — ніби шукала в ній порятунок, ніби це був єдиний спосіб втримати себе в рівновазі й не дати серцю розсипатися на друзки. Щоранку вона з'являлася в офісі вчасно, вдягнена стримано, але зі смаком, зібрана, рішуча. Усе, як належить керівниці. Завдяки підтримці Віталія Леонідовича, Анна швидко ввійшла в курс справ і навчилася триматися впевнено серед серйозних чоловіків на ділових зустрічах. Розуміла: зараз усе залежить тільки від неї. Від її сили. Від її віри. Вона просто не могла дати собі права на слабкість.

Мирну угоду з шейхом було укладено, як і заповідав Джон, але картина ще не була передана. Та й Анна ще не знала, що ціна мирної угоди між Джоном та шейхом «Муза». Їй про це Віталій Леонідович так і не розповів. Якось не наважувався. Чекав слушної нагоди. І відтепер бізнес лорда Вітмора і шейха природно переплівся, як два рукави однієї великої ріки.  Компанія шейха теж займалася реставраціями, колекціонуванням і перепродажем антикваріату.

Після офісу Анна у призначені дні прямувала до благодійного фонду «Милість». Проводила заняття для дітей. Розповідала їм про картини XVII–XVIII століть, про художників, про кольори й композиції, про магію реставрації, яка вміє повертати минулому голос. Діти слухали її із захопленням, а вона — усміхалася, хоча очі лишалися сумними.

Анна жила роботою, благодійністю, відповідальністю. Але щовечора залишалася сама, повертаючись до тиші свого серця. Тоді вона торкалася до животика — вже чітко округлого  й говорила до свого малюка. Ніжно, майже пошепки розповідала про батька.

— Він сильний… він повернеться. Твій татко… Ти його побачиш, я обіцяю синку. Ми його дочекаємося…

Сьогодні… вона теж сиділа у своєму кабінеті, зосереджено гортаючи документи. Коли за кілька хвилин до обіду у двері постукала секретарка.

— Леді Вітмор, до вас прибув містер Леон Крамвелл. Чекає в приймальні.

Анна на мить завмерла, папери вислизнули з її рук і впали на стіл. Ім’я Леон Крамвелл мов блискавкою освіжило в її пам’яті спогади минулого. Так, вона пам’ятала, що це ніхто інший, як Кліщ. У неї ніби все похолонуло всередині. Серце стиснулося в тривожному передчутті.

«Що йому тут знадобилося? Це напевне мафія підіслала його. Ну звісно що так воно і є. Захвилювалися, мабуть, що компанія Джона більше не йде на їхні умови» -- подумала Анна.

Бо саме з того моменту, коли вона очолила управління, жодна незаконна справа не була проведена через їхню компанію. Анна суворо стежила за цим. Траплялися ділові партнери, які не раз намагався м’яко натякнути, що у деяких питаннях потрібно закривати очі, бути "гнучкішою", бо деякі нитки занадто глибоко вплетені в систему. Але Анна стояла на своєму. Не допускала нічого, що могло б затьмарити бізнес Джона. Віталій Леонідович підтримував її. А тепер… вони прийшли. Анна вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїти биття серця. Випростала плечі й поправила сукню темного кольору. Мала виглядати непохитно, спокійно, з холодним розумом.

«Я не злякаюся, — твердо сказала сама собі. - і не дозволю їм забруднити репутацію Вітморів».

— Запросіть його, - кинула вона секретарці.

І, коли Кліщ заходив до кабінету, Анна вже сиділа рівно за робочим столом, з рішучістю в погляді, налаштованою до небезпечної розмови. Кліщ зайшов до кабінету, і секретарка зачинила за ним двері. Виглядав Кліщ самовдоволено, а його очі блищали насмішкою. Так, наче все довкола належало йому, а візит до Анни був просто даниною ввічливості.

— Леді Вітмор… — розтягнуто вимовив він, підкреслено вклонившись. — Або, мабуть, тепер… вдова Вітмор, — додав, стиха цокнувши язиком, наче висловлював щире співчуття, хоча його голос бринів глумом. — Прийміть мої найглибші співчуття. Жахлива трагедія.

Анна стримано підвела на нього очі, хоча у грудях усе пульсувало тривогою.

— Слідкуйте за словами містер… Крамвелл. Мій чоловік Джон Вітмор живий, тому для вас я леді Вітмор. Та не будемо занурюватися у «ввічливість» Перейдемо відразу до справи, — холодно відповіла вона. — У мене багато роботи.

Кліщ не поспішаючи сів у крісло навпроти, зручно вмостившись, закинув ногу на ногу, погладжуючи пальцями свій перстень. Посмішка нікуди не зникала з його обличчя.

— Яка ж ділова стала наша Анна… Ще нещодавно тремтіла як осиковий листочок, а тепер уже накази роздає. Я вражений. Справді, Дуже цікаво спостерігати за вами, особливо за тим як ви… леді Вітмор намагаєтеся «правильно» керувати компанією.

— Чому ви прийшли? У справах чи просто познущатися? — Анна не підвищила голос, але холод у її інтонації був відчутний.

— Звісно, що у справах, - Кліщ зітхнув і різко змінив вираз обличчя, став виглядати суворо, жорстко і не ходячи колами прямо озвучив свої вимоги. - Ви офіційно передаєте управління компанією «Whitmore Restoration & Antiques»  нам. Ніхто не постраждає і ви залишитеся зі своїм добробутом і спокоєм. Бо інакше ви довго не втримаєтеся на такій високій посаді.

-- Цього ніколи не буде,- Анна награно посміхнулась, але в її очах блищала сталь. – У вас немає жодного права мені вказувати, що робити. Тому на жаль ви даремно сюди прийшли.

— Кого ти з себе строїш, дівчинко, - Кліщ повільно, але роздратовано підвівся, його лице вже не виражало нічого, крім холодної погрози. – Ти, мабуть, забула де твоє місце. Хто ти й що ти. Ти не маєш жодного уявлення, з ким зв’язалася. Це не дитяча гра і не театр, як ти собі тут надумала…

— Я не боюся ваших погроз, — спокійно на те відповіла Анна. — Ще раз повторюю я не віддам компанію в руки злочинців. Сподіваюся ви мене почули.

— Даремно, Анно. Даремно… - Кліщ похитав головою без жодної іронії.

Він знову опустився в крісло. Тепер його погляд був темний і важкий, голос — жорсткий, наче лезо ножа.

— Ти молода, красива, вперта. У тебе скоро народиться дитина. Але це все не грає ролі… коли хтось комусь переходить дорогу, не погоджується... - він зробив паузу, спостерігаючи за її обличчям. - Знаєш, Анно, у цьому світі дивні речі трапляються. Люди раптом… не повертаються додому. Машини злітають з дороги. Сім’ї втрачають найдорожче. І всі потім називають це випадковістю.