Розділ 31

Емоції печалі й смутку замкнули Анну у власному світі. Вона не виходила з кімнати наступні півдня і всю ніч, немов намагаючись заховатися від гіркої реальності за зачиненими дверима. Лягала на ліжко, то підводилася й довго сиділа біля вікна, не відчуваючи часу. Мері приносила їй їжу, залишала на столику. Кетрін кілька разів заглядала та бачивши Анну занурену у сон чи думки, не наважувалася тривожити. Лише тихенько зачиняла двері, розуміючи: подрузі зараз потрібна самотність, аби впоратися з власними почуттями.

Вже аж наступного ранку Анна спустилася до вітальні. Її рухи були повільними, сумними, ніби кожен крок давався їй з неймовірною силою волі. Хотіла зайти до бібліотеки й зателефонувати Віталію Леонідовичу: запитати про пошуки, можливо запропонувати свою допомогу. Більше не могла просто сидіти й чекати, нічого не роблячи. У вітальні її зустріла Кетрін. Вона підійшла без жодного слова й міцно обійняла Анну.

— Як ти? — запитала Кетрін, не відпускаючи її одразу.

— Тримаюся... — ледь чутно відповіла вона, стримуючи сльози. — Мушу триматися. Інакше не зможу допомогти Джону.

Кетрін відступила на крок, заглядаючи Анні в очі.

— Ми всі з тобою, — твердо сказала вона. — Зараз тобі й Мелісі найважче…

— Дякую тобі, Кетрін, — Анна сумно всміхнулася. — Твоя підтримка така необхідна. А зараз вибач мені Кетрін, я маю зателефонувати Віталію Леонідовичу…

— Звісно іди, телефонуй. Якщо буде потрібна допомога — я завжди поруч.

Анна кивнула та рушила до бібліотеки й коли майже дійшла, як у вхідні двері подзвонили. Від несподіванки зупинилася й озирнулася. Мері, не гаючи ані секунди, поспішила відчинити. На порозі стояв Омар. Він виглядав трохи розгублено, але сповненим рішучості. Переступивши поріг, впевнено попрямував до вітальні, де стояла Анна.

— Леді Вітмор, — сказав Омар, трохи схиливши голову в знак поваги. — Я хотів особисто подякувати вам за те, що подбали про мою свободу... Дякую вам за ваше великодушне серце.

— Ви цим повинні завдячувати не мені, а лорду Вітмору, який до свого зникнення встиг підготувати мирну угоду для вашого батька, — відповіла вона м'яко, а потім додала, — і звісно що своєму батькові, який не відмовився від запропонованої угоди. Він, мабуть, все ж отримає своє… Та зараз не це важливо, а те, що ми всі маємо триматися разом. І я рада, що ви тут. Меліса вкрай потребує вашої підтримки.

— Віднині я буду поруч з нею. А ви не втрачайте надії, леді Анно, - Омар підійшов ближче, подивився Анні в очі, - Я переконаний, що лорда Вітмора обов'язково знайдуть. Він сильний. Він бореться. І я також зроблю все, щоб допомогти вам. Я вже зв'язався з батьком... Він обіцяв прилетіти до Англії не тільки через угоду, а й, щоб...  допомогти в пошуках.

— Дякую вам, Омаре, — серце Анни тьохнуло від цих слів. Вона не змогла приховати щиру вдячність, що освітила її обличчя.— Ваша допомога безцінна для нас. А тепер йдіть, бо Меліса вже зачекалася на вас…

— Так, — відповів він. – Я також нетерпляче хочу її побачити та обійняти. Я кохаю Мелісу...

Не встиг він договорити, як з верхніх сходів стрімголов злетіла Меліса. Її очі блищали від сліз, але це були сльози радості.

— І я тебе кохаю! — вигукнула вона, кидаючись в обійми Омара, - але якщо твій батько… причетний до зникнення мого батька, — її голос зірвався, і в очах знову спалахнули тривожні іскорки, — я ніколи не зможу бути з тобою.

Омар з болем глянув на неї, мовчки відступився:

— Меліса, клянусь тобі, мій батько не винен. Він не має жодного стосунку до зникнення лорда Вітмора. Повір…

— Це правда, Мелісо, — Анна не могла не підтвердити слова Омара. — Твій батько потрапив у біду не через шейха… Віталій Леонідович усе перевірив… тому…

-- Тоді я… дякую, що ти прийшов.

-- Моя Мелі, - очі Омара прямо світилися від кохання й він обійняв її так міцно, ніби боявся втратити знову.

У його руках Меліса відчула себе захищеною. Її обличчя сховалося на його грудях, а він нахилився й ніжно поцілував її. Анна вже хотіла залишити їх, але Омар зупинив:

-- Зачекайте леді Вітмор, я хочу, щоб і ви почули те що я хочу сказати Мелісі. Я вже встиг повідомити батька... що кохаю тебе Мелісо і що хочу одружитися з тобою. І що залишуся жити в Англії, разом із тобою.

Мелісині очі розширилися від несподіванки та й сама Анна була не менш здивована почутим.

— Ти... справді так сказав йому? — перепитала Меліса.

— Так. Я не міг більше мовчати. Він повинен знати, ким для мене є ти... що моє серце належить тобі.

— А що відповів твій батько? Він... погодився? – Меліса якось не до кінця ще вірила в почуте.

— Спочатку, — Омар трохи замислився, згадуючи розмову та відповів чесно, — він був обурений, лютував, кричав, що позбавить мене спадку і розділить його між моїми старшими братами, що я не буду мати тієї влади, що маю зараз… Я навіть не одразу зрозумів, що саме його так розлютило чи моє кохання чи те, що я обираю власний шлях, не той, що він для мене планував. Але згодом батько різко змінив свою лють на спокій... — Омар вдихнув глибше, — він навіть раптом сказав, що поважає мій вибір. І на тому все. Але я гадаю, що не все так просто як здається. Йому потрібен час… Та головне я йому розповів усе як є. А далі буде видно.

— Омаре... — Меліса приклала долоні до вуст, стримуючи схвильований подих. – Ти такий сміливий…

— Ти — моє життя, Мелі, - він притягнув її ближче до себе. - Неважливо, до якого остаточно рішення прийде мій батько. Я вибрав тебе. І я буду боротися за наше щастя, скільки б не знадобилося.

Від цих слів у Меліси покотилися сльози — сльози полегшення й безмежної любові. Вона взаємно обійняла Омара, притиснувшись до нього всім серцем. Анну ця сцена не залишила байдужою.

— Я щиро рада за вас обох, - сказала Анна.- Це сміливий крок, бути вірному власному серцю. Бережіть одне одного, і тоді жодні перешкоди не зламають вас.

-- Дякую вам леді Вітмор,- кивнув Омар.