Розділ 30

Анну поволі привели до тями. Вона сіла на дивані, тримаючись за край подушки, намагаючись глибоко дихати й змусити серце не рватися з грудей. Руки тремтіли, а всередині панувала спустошеність. Віталій Леонідович мовчки простягнув їй склянку води. Поруч сиділа Меліса, зігнувшись і ридаючи в долоні. Її плечі здригалися від беззвучних схлипів. Кетрін обіймала кузину притискаючи до себе. Намагалася бодай хоч трохи підтримати та приглушити її біль, сама не стримуючи сліз. Генрі сидів на кріслі блідий та похмурий, втупившись у порожнечу. Мері стояла трохи осторонь тримаючи у руках пляшечку нашатирного спирту. Її очі наповнилися співчуттям і страхом. Та коли Анна знову заплющила очі, Мері миттєво кинулася до неї:

— Міледі, може викликати лікаря? — запитала вона.

Анна ледь помітно похитала головою і слабким голосом запевнила:

— Ні, дякую, Мері. Я впораюсь,- їй було складно навіть говорити, але вона змусила себе зібратися.Ковтнула ще трохи води й, витерла сльози з щік, подивилася на Віталія Леонідовича: — Розкажіть... будь ласка... як це сталося?

Віталій Леонідович важко зітхнув:

— У мілорда була призначена зустріч в Ріпоні, — почав він говорити повільно, ніби кожне слово давалося йому з надзусиллям. — Він планував провести там годину-дві, а потім одразу повернутися до офісу. Говорив, що хоче встигнути якнайшвидше додому... — його голос затремтів, — бо в нього була запланована вечеря з вами, Анно. Напередодні він мене попросив замовити столик у «Vinapi».

Анна стиснулася, щоб не заплакати знову і вислухати до кінця.

— У той час, коли він мав вже повернутися, а його не було і не виходив на зв'язок, я почав хвилюватися, – продовжив Віталій Леонідович. - Дав розпорядження своїм людям усе перевірити. Так на всякий випадок. Спочатку я думав, що зустріч затягнулася... Але пізніше мені повідомили про аварію. Я відразу поїхав на місце події. Ми цілу ніч шукали Джона... — його голос зірвався, він ковтнув клубок у горлі, — але не знайшли...

— А що кажуть рятувальники? Поліція? Куди подівся мій татко?! — раптом у паніці вигукнула Меліса.

— Поліція припускає... що Джон міг бути викинутий з машини під час аварії, - Віталій Леонідович намагався контролювати свої емоції.- Поруч ліс, пагорби... Можливо, його відкинуло далеко в хащі або ж він, бувши пораненим і дезорієнтованим, самостійно залишив місце аварії. Але через сильний снігопад усі можливі сліди замело. Та рятувальники обіцяють не припиняти пошуки… ми паралельно теж шукаємо…

— Джон живий,- сказала Анна твердо зібравшись із силами. - Я в це вірю. Він мусить бути живим. Ми обов'язково його знайдемо... Головне — не здаватися.

— Так і буде,- Віталій Леонідович схилив голову і рішуче додав: - Я запевняю кожного із вас, що працюють і рятувальники, і поліція, і мої люди. Ми знайдемо мілорда. Живого чи... мертвого... — закінчив він з болем у голосі.

— Ми повинні знайти його. Якщо... він загинув, ми зобов'язані гідно поховати Джона,- сказав Генрі, який повністю занурився у смуток.

Та Мелісу ці його слова обурили й вона різко підняла голову:

— Не кажи так! — вигукнула вона, ковтаючи сльози. — Тато живий! Він десь там! Він, може, поранений, лежить, чекає на допомогу! Йому потрібна наша віра!

Кетрін міцніше пригорнула Мелісу до себе, обіймаючи її за плечі, і сама, здушеним голосом, звернулася до Віталія Леонідовича:

— А чому взагалі сталася аварія? – запитала. - Щось сталося з машиною?

— Наразі ведеться перевірка. Але вже є попередні висновки… несправність гальм... — він затнувся, підбираючи правильні слова. — Ще не до кінця зрозуміло чи це був просто нещасний випадок, чи навмисне пошкодження... це поліція ще з'ясовує.

Анна стиснула пальці долаючи тремтіння і водночас відчуваючи, як хвиля холодного страху обпікає їй шкіру. Вона не хотіла вірити, що Джона могли вбити. Не хотіла навіть припускати цього, але розуміла, що це цілком реально… і це міг зробити тільки одна людина… Та вона не наважилася озвучити свої припущення, не маючи на те доказів і лише сказала:

— Ми повинні шукати, доки не знайдемо... Вдень і вночі… не припиняючи. Віталію Леонідовичу ти чуєш мене, ми не повинні припиняти пошуки…

-- Я ще раз запевняю вас, що так і буде.

— А може це шейх хотів убити мого тата? — раптом озвучила думку Анни Меліса, яка трохи вже заспокоїлася, але її голос ще тремтів від страху й обурення. — Як же я його ненавиджу! — вигукнула вона, затуливши знову обличчя руками.

— Не варто робити поспішних висновків, Мелісо, — впевнено сказав Віталій Леонідович. — Шейх замовляти вбивства не буде. Так, між ним і вашим батьком були непрості стосунки, але між ними були інші конфлікти — політичні, фінансові — не переходячи межу надмірного насильства. Це була боротьба за владу, за вплив, а не війна на життя і смерть.

Меліса здригнулася, намагаючись стримати нову хвилю сліз і Кетрін погладила її по спині, прагнучи заспокоїти. Віталій Леонідович поглянув на них усіх, зокрема на Анну і хоч якось їх заспокоїти додав:

-- Лорд Вітмор наказав мені перед тим як їхати до Ріпона підготувати нову мирну угоду для шейха з новими умовами. Він прагнув покінчити з цим протистоянням. І я вже встигнув попередньо зв'язатися з помічником шейха. Шейх погодився і був готовий припинити протистояння й укласти мир.

Анна уважно слухала, не промовляючи ані слова. В її душі повільно розгоралася вже нова тепла хвиля полегшення: Джон дотримав слова. Він справді обрав їхню родину. Обрав спокій замість війни. Обрав її і їхнє майбутнє. Вона опустила очі, щоб ніхто не помітив, як вони засвітилися від сліз вдячності та гордості за свого чоловіка. Джон обіцяв... І він намагався виконати обіцянку. Тільки тепер треба знайти його та врятувати. У вітальні запанувало мовчання, кожен намагався впоратися зі своїми емоціями заглиблюючись у свої важкі думки. Віталій Леонідович присів біля Анни. Його обличчя було серйозним, а голос тихим і напруженим: