Розділ 27

Джон стояв біля вікна у своєму кабінеті офісу, задумливо вдивляючись у похмуре небо. На його столі були розкладені документи, фотографії — мов шахова дошка, де кожна фігура мала свою ціну. Його роздуми були зосереджені на одному: який буде наступний хід, щоб завдати шейху удару, сильнішого за попередній. Це протистояння почало набирати обертів після того, як шейх відмовився від переговорів і натякнув на те, що ніякого миру він не хоче. Відтоді Джон вже багато втратив, але відступати він все одно не збирався. Бо це б означало визнати поразку, а це несумісно з його суттю. Звільнити Омара він теж не міг. Хлопець лишався мов останнім запобіжником, єдиною реальною гарантією того, що шейх не ризикне завдати шкоди його родині. Тому їхнє протистояння відбувалося тільки на рівні бізнесу. Думки перервала мелодія смартфона. Кинув погляд на екран, прийняв виклик. Холодний голос на тому кінці без зайвих слів повідомив:

— За кілька годин терміново відбудеться сходка. Ти маєш бути. Вона скликається через тебе.

— Через мене? — перепитав здивовано Джон.

Та у відповідь пролунала тиша, але він зрозумів, що це буде щось більше, ніж проста розмова між авторитетами. І це без сумніву стосується його протистояння з шейхом. Згадав візит Кліща, який попереджав, що мафія не пробачить йому конфлікту з арабами. Авторитети й так доволі довго чекали, коли вони вгамуються.  Але… все кінець, їхнє терпіння закінчилося і вони скликають сходку. Джон знав, що будуть наполягати, щоб він припинив так звану «війну з арабами», почнуть погрожувати. Що ж він готовий їх вислухати.

Чорний автомобіль зупинився біля старовинного занедбаного особняка, що знаходився за містом. Джон сам відчинив дверцята автомобіля не чекаючи поки це зробить Говард, який похмуро спостерігав за господарем у дзеркало заднього бачення.

-- Залишайся тут,- коротко наказав Джон водієві.

— Слухаюся… якщо що… я поруч,- наважився сказати Говард, який чудово знав куди привіз лорда Вітмора.

Джон кивнув і вийшов із салону. Його швидкі кроки луною віддавалися у темряві. Підійшов до будівлі, мовчки глянув у бік охорони та зайшов всередину. Пройшов коридором, зайшов до зали, яка освітлювалася приглушеним світлом кришталевих ламп. Стояв густий туман та запах дорогих сигар. У центрі за довгим овальним столом у шкіряних кріслах сиділи найвпливовіші авторитети з кримінального світу.  Джон привітався кивком голови та сів на своє місце у кінці столу. Він виглядав стримано з холодним виразом на обличчі. На чолі столу сидів найстарший серед них, чоловік із гострими, мов ножі, очима — Татарин. Він легенько постукав пальцями по столу, сигналізуючи про початок розмови.

— Вітморе, — голос Татарина був суворий. — Ти знаєш, чому ми сьогодні тут зібралися?

Джон залишався спокійно сидіти тримаючи їхні погляди:

— Припускаю, що так.

Татарин коротко кивнув одному з босів на прізвисько Дон Альберто, і той заговорив:

— Ти втягнув нас у конфлікт, який не має до нас жодного стосунку. Ми завжди тримали нейтралітет. Завжди! А тепер через тебе ми всі втягнуті у війну з арабами.

— Твої особисті рахунки зі шейхом — не наш клопіт. Ти перейшов межу, - кинув із загрозою кремезний авторитет із густими бровами.

— Ми не дозволимо, щоб твої непорозуміння зруйнували роки нашої роботи, — додав Професор нервовий на вигляд.

-- Даремно ти не прислухаєшся до попереджень,- озвався Кліщ.

Джон вислухав кожного без показових емоцій, хоча всередині нього вирувало тисячу заперечень. Він хотів грюкнути по столу кулаком та вигукнути, сказати правду. Що зовсім не хотів конфлікту з шейхом. Той сам поліз до нього, викрав його картину, взяв у заручники його родину. А він тільки повернув своє, захищався і зараз захищається. Хотів запропонувати мирну угоду, але шейх відмовився і тому це протистояння продовжується. Та що їм усім тут пояснювати. Кожен із них думає тільки про себе. Тому і він Джон теж буде думати як перемогти шейха, а не відступати та здаватися, щоб угодити присутнім.

— Це суто мої справи, — сухо сказав Джон. — І мої дії ніяк на пряму не торкаються вас. Принаймні ще жодного разу не зашкодили. Хіба не так?

Дон Альберто хмикнув.

— Не торкаються? — він нахилився вперед. — Ти взяв у заручники сина шейха! Весь Близький Схід зараз косо дивиться на нас. І якщо ти не зупинишся — нас затягнуть у твою війну у будь-якому разі. Це питання часу.

У залі запанувала тиша. А потім Дон Альберто продовжив загрозливо дивлячись Джону прямо у вічі:

— Ми кидаємо тобі останнє попередження, Вітморе. Або ти припиняєш цю війну, або ти… постраждаєш. Ми не будемо рятувати тебе від наслідків.

Джон сидів нерухомо пару секунд дивлячись на своїх так званих союзників. У нього в очах блиснула злість і він різко підвівся:

— Я вас почув, — сказав Джон, а потім розвернувся і впевненими кроками пішов до виходу.

Говард одразу вийшов з машини, відчинив дверцята, запитав:

— Все добре?

— Все добре не хвилюйся, - Джон сів до салону автомобіля та додав:- Здається починається найцікавіше.

Говард завів двигун і натиснув на газ. Джон сидів на задньому сидінні, мовчазний і застиглий, дивлячись у темряву за вікном. Його думки, мов важкі хвилі, накочували одна на одну. Він оцінював усе: холодну погрозу авторитетів, реальність ризику, що нависла над ним. Добре розумів: якщо продовжить війну із шейхом, то може втратити не лише свою владу, а й життя. Його союзники, ті, хто ще вчора присягався у вірності, почнуть відвертатися або навіть ставати ворогами. Світ, який будував роками почав тріщати по швах.

Але він не міг відступити. Визнати поразку означало втратити все — честь, вплив, родину. Це означало визнати свою слабкість перед ворогом. А для нього слабкість була гіршою за смерть. Шейх теж не зупиниться. Навіть якщо зараз звільнить Омара. Шейх все одно буде продовжувати завдавати удари. Бо це була війна не тільки за владу — це була їхня війна. Яка глибоко проникла в розум та серце. Почала керувати ними, змушуючи не рахуватися із втраченим. Це протистояння, яке не просто зупинити.