Розділ 26

Джон спочатку глянув на машину доньки, а потім перемкнув погляд на племінницю звужуючи очі.

— Кетрін, що це означає? — гаркнув він, так що охоронці аж розступилися відчувши на собі силу його гніву.

А Кетрін зморщила обличчя у невинній посмішці:

— Дядечку... я просто... — пробуркотіла вона тремтячим голосом намагаючись вигадати бодай якесь виправдання.

— Чому дозволяєте стороннім підходити до котеджу?! — крикнув на охорону, які з переляку не знали, що відповісти.

— Та… яка я стороння, — Кетрін квапливо засміялася, — хіба не ви казали, що ми одна родина? Тим паче хлопці тільки допомогли мені…

Джон знову вп’явся в неї поглядом.

— Кетрін, що ти тут робиш? — запитав він суворо.

Кетрін ковтнула клубок у горлі. Під важким поглядом дядька вона відчула себе маленькою й беззахисною, хоча й намагалася тримати спину рівно.

— Я... ми... тобто Анна, Меліса… я… — почала вона плутано, але, побачивши, як очі дядька темніють від гніву, швидко випалила: — Ми приїхали за Омаром! Меліса… вона кохає його! Ми хотіли допомогти йому втекти! Я тільки відвертала увагу охорони, а вони…

— Вони що?! — рикнув Джон, роблячи крок уперед.

Кетрін інстинктивно відступила та трохи не впала, але утрималася. Серце калатало так, що віддавало в скронях.  Джон стиснув щелепи та нахилився ближче до племінниці.

— Досить балачок! Ідеш зі мною! — кинув він різко. — Ти чула мене, Кетрін? Зі мною!

Кетрін нервово кивнула і поспішила за дядьком. Спіткнулася один раз, потім другий, але намагалася не відставати. Вона ще спробувала щось пояснити, виправдатися та потім зрозуміла, що це буде марно. Джон майже влетів до будинку, почав підійматися сходами, але зупинився почувши розмову. Прислухався давши знак Кетрін стояти мовчки…

Меліса розчаровано вийшла з кімнати та зачинила за собою двері залишаючи Омара. Її обличчя було похмурим і пригніченим. Анні справді зробилося жаль дівчини й вона хотіла сказати щось втішне, щоб хоч трохи її розрадити:

-- Мелісо, не засмучуйся. Омар… насправді розумний хлопець. Так що тобі пощастило закохатися саме у нього. Він уміє тверезо оцінювати ситуацію.

І водночас всупереч усьому Анна раділа про себе, що все закінчилося саме так. Бо вона чудово розуміла, які були б наслідки, аби Омар прийняв їхню допомогу та погодився втекти. Джон би цього ніколи не пробачив… насамперед їй Анні. За те, що вона не тільки не попередила його, а взагалі погодилася допомагати Мелісі. Що вона пішла… проти нього. Меліса мовчки кивнула на неї незадоволений погляд, стиснувши губи.

— А зараз нам треба поквапитися, — серйозно додала Анна. — І я думаю, що краще тобі про все розповісти батькові. Прямо і чесно. Зізнатися, що ти закохалася в Омара і хочеш бути з ним.

— Ти збожеволіла! — крикнула обурено Меліса вже не витримуючи. — Батько ніколи не дозволить нам бути разом..

— Може, і так, — зітхнула Анна, — але краще відверта розмова, ніж от такі витівки...

-- Слушна порада…- вигукнув Джон.

Вони обидві завмерли та повільно обертаючись униз до сходів на яких стояв лорд Вітмор. А за ним трохи далі стояла Кетрін, винувато опустивши очі.

— Ти мала думати про дитину, Анно! — різко продовжив він, стримуючи емоції. — Ти хоч розумієш, який це стрес... Це може згубно вплинути на вагітність!

Він зробив крок до дружини й м'яко обійняв її за плечі, уважно вдивляючись в її обличчя. Дивуючи своєю поведінкою не тільки Анну, а й Мелісу та Кетрін.

— Як ти себе почуваєш? — його голос став тихішим, теплішим.

— Все добре, Джоне. Я в порядку,- запевнила його Анна. – Ти вибач мені… тобто вибач нам…

-- Це добре, що з тобою все гаразд,- Джон перевів погляд на доньку. Його обличчя знову стало суворим.— А з тобою ми поговоримо вдома. Дуже серйозно… Я тебе ніколи не карав... але тепер...

Та натомість  Меліса лише знизала плечима, немов це зовсім її не зачіпало.

— Роби як знаєш, — байдужо кинула вона й, навіть не глянувши на батька, збігла сходами рушила до виходу. Кетрін без зайвих слів пішла слідом за нею.

Джон ошелешено розтулив рота, не вірячи власним очам, що його донька так зневажливо з ним розмовляє. Ще мить стояв приголомшений.

— Вибач нам, — повторила Анна наважившись взяти його за руку зосереджуючи на собі. — Ми справді вчинили нерозумно. Але, прошу тебе, не сердься на Мелісу занадто сильно.

Джон глянув на неї, відходячи від шоку намагаючись взагалі усвідомити те що він почув від Меліси й чує зараз від Анни.

— Розумієш, Меліса кохає Омара... і він кохає її,- Анна глибоко вдихнула і продовжила,- і це не якась примха і не юнацька забава. Це справжні почуття. Вона хотіла допомогти йому, бо вірила, що врятує. Але Омар відмовився, бо він розумний хлопець. Він не хотів ризикувати ані собою, ані Мелісою, - Анна замовкла на мить підбираючи правильні слова, і додала: - Омар, він дорослий, відповідальний і тому його вчинки розумні, позбавлені хаосу. Меліса ж... Вона ще тільки вчиться, контролювати себе. Їй потрібна твоя підтримка і розуміння, а не покарання. Вона твоя донька. І вона тебе дуже любить... навіть якщо зараз не вміє це правильно показати.

Анна дивилася йому прямо в очі щиро, без страху, і Джон, мовчки зітхнувши, опустив голову. В глибині серця він розумів: дружина має рацію, але…

— На цей час Омар -- син мого ворога. Анно, невже ти думаєш, що я дозволю їм бути разом? – відповів він відчуваючи, як гнів та біль змішалися в одну емоцію. – Навіть, якщо у нас із шейхом і вийде порозумітися я все одно ніколи не дозволю їм бути разом. Омар не той хлопець, який їй потрібен. Це не ті стосунки, які зроблять мою доньку щасливою.

Натомість Анна підійшла до нього майже у притул й твердо на те сказала:

— Дозволь їй самостійно вирішувати кого їй кохати й з ким зустрічатися. Якщо хочеш бачити доньку по-справжньому щасливою і якщо хочеш зберегти з нею порозуміння.

— Я все розумію, але попри все я не можу їй дозволити зустрічатися… з ним, - Джон гірко посміхнувся їй у відповідь. – Це означатиме, що я маю переступити через себе.