Розділ 25

Джон приїхавши до котеджу відразу піднявся на другий поверх і зайшов до кімнати, де тримали Омара. Той абсолютно спокійно сидів на дивані, зручно відкинувшись на спинку.

— Ну нарешті, — промовив Омар, коли Джон зачинив за собою двері. — Зізнаюся, лорде Вітморе, я не очікував такого розвитку подій.

Джон схрестив руки на грудях і зупинився за кілька кроків.

— Бачу, ти сприймаєш ситуацію тверезо, — кинув він із легким здивуванням. — Не кожен на твоєму місці зміг би так контролювати себе.

Омар усміхнувся, дивлячись на нього:

— Скажу більше: тепер я розумію, навіщо мене тримають у заручниках, — він знизав плечима. — Я — гарантія вашої безпеки. Я й сам би вчинив так само, будь я на вашому місці.

— Радий, що ти мислиш розсудливо, - кивнув Джон визнаючи слушність його слів.

— Але ви повинні знати, лорде Вітморе: мій батько не залишить це без відповіді. Він сильний і дуже мстивий, — Омар нахилився вперед. — Він завдасть удару — несподіваного й болючого. І повірте: якщо він хоче «Музу», то він її отримає. Бо мистецтво — його слабкість і пристрасть. Отож мушу вас розчарувати: дарма ви не взяли грошей за картину й не забули про нас. Вам взагалі від початку варто було просто продати її — і на тому все. Жодних викрадень, жодного конфлікту не було.

— Тобі й твоєму батькові варто запам’ятати: картина Клімта належить мені. Я її не продаю і не віддаю під примусом. Тим паче ніякого удару з боку твого батька я не боюся. Отож цю тему закрито. Натомість… твоєму батькові я готовий запропонувати інше. Співпрацю. Йому буде вигідно вести справи зі мною. У нього — ринки, у мене — ресурси. Разом ми зможемо посилити наш бізнес і можливості. То що думаєш про це?

Омар скептично підняв брову:

— Йому потрібна не співпраця, а картина. А втім… все можливо. Якщо ваша пропозиція буде для нього вигідною — він погодиться. Одним словом, ці питання вирішуйте з ним, без мене.

— Гарна відповідь.  Ну, а поки що ти побудеш моїм гостем, — Джон уже збирався вийти з кімнати.

— Буде нагода відпочити, — пожартував Омар услід. — Але удару помсти ви в будь-якому разі не уникнете. І накажіть потім, що я вас не попереджав.

Джон спустився донизу, одягнув верхній одяг. У нього на сьогодні була заплановано серйозна справа тому не став затримуватися та швидким кроком попрямував на вихід. Йшлося про передачу крадених і підроблених картин до Італії. Ця угода була укладена ще рік тому, за яку італійці вже перерахували гроші. Та зараз Джона більше тривожило не це, а те, що один із кримінальних авторитетів попросив "принагідно" передати з картинами ще й партію наркотиків. І відповідати за все мав він. Вітмор.

Мимохіть Джон згадав свою обіцянку Анні — залишити світ криміналу. І це були не пусті слова, це не було сказано лише для того, щоб заспокоїти свою дружину. Це було сказано від щирого серця, це те чого він хотів насправді. А… колись навіть не уявляв, що здатен на подібне рішення. Бо тоді насамперед думав про прибутки, про свій статус, вплив, а не про безпеку. Але тепер все змінилося. І це усвідомлення прийшло поступово, але з кожною хвилиною ставало сильнішим. Викрадення Меліси й Анни лише поставило крапку — показало, наскільки крихкою є ілюзія контролю, і як легко можна втратити найдорожче. Безпека родини має мати перевагу над усім іншим. І ця безпека залежить саме від нього.

І Джон дійсно був радий цим змінам у собі, навіть якщо шлях виявлявся складним. Та різко порвати з минулим було неможливо — потрібно було закінчити розпочате, виконати дані обіцянки, поступово відійти від «темних» угод. Але головне: він знайшов у собі це бажання. Бажання жити чесно, аби ніхто і ніщо не загрожувало його сім’ї. Звичайно, це могло послабити його позиції, навіть зменшити прибутки. Але був певен: з часом новий, законний бізнес принесе йому не тільки успіх, а й спокій. Бо розумів глибше: сила не у владі чи грошах, а у здатності захистити тих, кого любиш.

Джон уже відчинив вхідні двері, коли на порозі несподівано з'явився його помічник.

— Мілорде! — Віталій Леонідович буквально влетів у коридор, його обличчя побіліло від хвилювання. — Угода… зірвана.

— Повтори, — Джон не поспішаючи обернувся до нього не до кінця вірячи у почуте.

— Поліція… — Віталій Леонідович нервово проковтнув слину. — Вони перехопили товар. Картини, наркотики. Все.

— Хто зірвав справу? Хто злив інформацію? — спитав Джон, зберігаючи зовнішній спокій, але у голові вже пульсували думки про катастрофічні наслідки.

— Ми ще з'ясовуємо… Але це явно не випадковість, — відповів Віталій Леонідович. — Це підстава.

Джон мовчки стояв хвилину, другу просто вдивляючись у стіну перед собою ніби складаючи докупи уламки розбитого глека. Він вже здогадався, хто це зробив.

— Це шейх… — глухо вимовив Джон. — Це він завдав удару.

Віталій Леонідович лише похитав головою, а тоді наважився доповідати далі:

— Італійці незадоволені зірваною угодою так само як і Дуглас, який лютує після втрати свого товару. Вони вважають, що це ваша вина, мілорде. І ви маєте за це відповісти.

-- Звісно, що я винний,- Джон криво посміхнувся. Потім глибоко вдихнув повітря і випростав плечі.

Віталій Леонідович помітно почав нервувати, але стояв мовчки.

-- Треба зв'язатися з італійцями й запропонувати їм компенсацію у вигляді нової партії не гірших картин ніж тих які були вилучені. Це звісно додаткові втрати для мене, але тут іншого виходу я не бачу. У будь-якому разі ми зможемо їх заспокоїти. З поліцією теж можна домовитися. А от Дуглас буде вимагати повернути йому втрачений товар, або гроші.

-- Можна спробувати пояснити йому, що вашої вини там немає, що це шейх,- запропонував Віталій Леонідович.

-- Для нього немає значення хто це зробив. Дуглас доручив це мені й тому буде вимагати з мене. Отож доведеться заплатити йому з власної кишені,- Джон натягнув шкіряні рукавички.- А от шейха я зовсім не розумію. Він знає, що в мене у заручниках його син і  завдає мені удару. Йому, мабуть, все одно що буде з його сином. Бо складається таке враження, що для нього батьківська любов нічого не важила, або він наскільки жорстокий, що готовий пожертвувати сином заради своїх амбіцій.