Розділ 23

Чорний позашляховик заїхав до маєтку Вітмор Гул та зупинився на гравійній доріжці перед входом у будинок. Джон першим відчинив дверцята та вийшов з-за керма, глибоко вдихнув холодне повітря відчуваючи полегшення — він зумів звільнити найдорожчих йому жінок. Але… на його здивування донька виглядала надто мовчазною, надто засмученою,  а дружина була надто схвильована, розгублена. Коли б натомість вони мали радіти, світитися щастям. Це викликало у ньому занепокоєння і він не зволікаючи підійшов до доньки та  відверто запитав:

— Мелісо, вони тебе скривдили?

-- Ні, тату. Вони погодилися з нами чемно,- запевнила батька Меліса приховуючи справжню причину своїх переживань,- Просто я так втомилася. Я просто хочу прийняти ванну та лягти до свого ліжка. Відпочити.

-- Звісно доню, сьогодні відпочивай,- Джон поцілував доньку в лоба,- але ми обов'язково з тобою поговоримо і дуже серйозно…

Насправді у душі Меліси вирувала дивна буря емоцій, що змушувала прискорювати биття її серця. Вона вже не могла заперечувати навіть самій собі, що між нею та Омаром виник зв'язок. І тепер увесь час тільки й думає про нього. Але годі! Меліса різко та вперто відігнала ті думки. Вона не буде засмучуватися через якогось там… сина шейха. Це просто емоції, стрес і нічого більше. За кілька днів забудеться все, що з нею трапилося і не матиме абсолютно ніякого значення.

Видихнула та зосередилася на тому, що говорить їй батько. Вона була майже певна: він вже все знає, що це вона підмінила картину на аукціоні, щоб підставити Анну. Його тон, його погляд, оте сухе «поговоримо серйозно» — він ніколи не говорив так просто. Та сердитися на неї довго не буде...

Вхідні двері відчинила Мері, радіючи поверненню своїх господарів і Меліса майже побігла попереду збадьорившись.  Тим часом Анна намагалася зібратися з думками. Вона не знала про що зараз думати і як навіть себе поводить. Лише хотіла, щоб Джон її обійняв, пригорнув до себе, сказав, що кохає і що більше ні в чому не звинувачує. А вона б у відповідь сказала, що сумувала за ним, що мріяла про його обійми й повідомила б нарешті головне… що вагітна. Та натомість вони зайшли до будинку тримаючись відсторонено, навіть не наважувалися глянути один на одного. У вітальні їх зустріли Кетрін та Генрі, які вже встигли спуститися до вітальні. Меліса на емоціях кинулася їх обіймати з такою щирістю, наче повернулася з війни.

— Яка я рада вас бачити. Ви навіть не уявляєте, що з нами трапилося.

-- Ти повинна нам все розповісти у найдрібніших подробицях,- Кетрін взаємно обійняла кузину.

-- Я певен, ти там ніком не дала сумувати. Тепер араби знають де раки зимують, - Генрі намагався пожартувати радіючи їхньому звільненню.

-- Ой Генрі…,- відмахнулася Меліса.

Кетрін мовчки підійшла до Анни та обійняла подругу. Їхні погляди зустрілися — і в цій короткій зустрічі очей було більше ніж тисячі слів. Посмішка. Розуміння. Радість. Анна знала вони ще встигнуть поговорити, поділитися наболілим. Та це буде потім. А зараз вона все ж мала зважитися на розмову з Джоном. Ступила у його бік, але… зовсім несподівано відчула дотик його руки до своєї.

--  Ти підіймайся до нашої кімнати, — сказав Джон лагідно, —а я зроблю один дзвінок і одразу теж прийду. Обіцяю. Тоді й поговоримо. Місіс Нора, подбайте про мою дружину.

-- Звісно, мілорде,- поспішила відповісти економка, яка стояла неподалік.

Анна ледь усміхнулася. Він обізвався до неї з такою пронизливою турботою у голосі, що вона на мить подумала, мабуть, більше не ображається на неї. А може здогадався, що вона вагітна? Анна несвідомо поклала руку на живіт, прикривши легкий жест кроком вперед. Ні, звідки йому знати. Про те що вона вагітна, знає тільки Меліса, яка точно нічого не встигла сказати батькові, бо весь час була поруч з нею. Він так говорить, бо кохає її. І вона його теж кохає і вже сьогодні розповість  що у них буде дитина. Бо навіщо приховувати цю правду, він повинен знати.

Джон провів Анну поглядом, доки вона не зникла на сходах. Усміхнувся сам до себе з полегшенням. Вона вдома, у безпеці, під його захистом і тепер він буде оберігати її ще пильніше. У якусь мить хотів сказати їй, що знає про вагітність та потім зупинив себе. Він не буде зізнавати, що знає, а дозволить їй самій зробити цей крок. Донести до нього цю новину, як дарунок.

А зараз дістав з кишені смартфон, щоб якомога швидше зателефонувати Віталію Леонідовичу, аби почути доповідь про те, що місію виконано успішно й що «Муза» знову його, а те «щеня» стало заручником. Зайшов до бібліотеки та зачинив за собою двері, не помітивши, як Меліса зупинилася за дверима.

Меліса надумала не чекати, поки батько сам почне вичитувати її. Не хотіла стояти перед ним і виправдовуватися. Вирішила першою зізнатися, показати, що усвідомлює зроблене. Що це помилка, за яку вона готова відповідати. Цим самим забрати в нього право на крик, на холодне розчарування, на довгу мовчазну кару. Бо натомість він побачить, що вона  подорослішала, стала серйознішою. Але… зупинилася коли почула.

— Доповідай,— коротко наказав Джон сівши за письмовий стіл.

— Операція пройшла успішно. План виконано повністю. Картина знову ваша, - Віталій Леонідович говорив швидко. -  Сина шейха взяли без зайвого шуму. Наразі його везуть до котеджу за містом, як ви наказували. Я повністю контролюю ситуацію та чекаю на ваші подальші розпорядження.

— Я цілком задоволений, — відповів Джон — Шейх дізнається про викрадення сина за лічені хвилини, якщо вже не дізнався. Але говорити з ним я буду днів за два. Хай понервує..

— Зрозуміло, мілорде.

— А завтра я сам допитаю нашого «принца», — продовжив Джон рівним, холодним голосом. — До того часу хай посидить у котеджі, відпочине... Ніякої шкоди йому не повинно бути завдано.

— Розумію, мілорде. Все буде як слід. — запевнив Віталій Леонідович. - Якщо виникне щось термінове — я повідомлю вам одразу.

Джон закінчив дзвінок і ще кілька секунд лишався сидіти у тиші, відчуваючи, як у грудях важко б’ється серце. Він повернув собі родину, картину і водночас розпочав нову гру. Яка на цей раз  йтиме за його правилами. Але це не буде війна, це стане шляхом до мирної угоди, яка повинна принести йому вигідну співпрацю у майбутньому. Та про це буде думати завтра, а зараз підвівся з крісла, вийшов з бібліотеки. Піднявся сходами, під якими вже встигла сховалася Меліса. Яка була приголомшена почутим…

Джон підійшов до дверей спальні. Доторкнувся до ручки, глибоко вдихнув.
«Боже, як я сумував за тобою… Як мені тебе не вистачало…» — промайнуло в думках.