Розділ 22

Омар зупинився за кілька кроків від Джона Вітмора, поправив білий рукав свого вбрання й з прихованою посмішкою стиснув губи. Його постава була бездоганно рівною, погляд — гострим, непохитним. Усе в ньому випромінювало впевненість і зверхність людини, яка тримає контроль над ситуацією й уже відчуває смак перемоги. За кілька хвилин він отримає картину, виконає місію й нарешті зможе довести батькові, що гідний його похвали.

Та цей холодний фасад був лише маскою. Усередині душу роз’їдала зовсім інша правда. Омар ненавидів всю цю гру у викрадача, у безжального бандита, бо ніколи не відчував себе таким. У глибині серця він залишався сином, що беззастережно виконує накази батька, навіть якщо вони йому огидні. Йому було важко тримати на обличчі крижану посмішку, коли насправді він хотів би відкинути все це й жити по-іншому.

Зустріч з Мелісою пробудила у ньому справжні бажання бути самим собою. У її очах він бачив не страх, а силу, яка зачаровувала й водночас лякала. Він би з радістю покинув цю місію, ці ланцюги батьківських наказів, і замість жорстоких ігор приділив увагу їй — дівчині, яка запала йому в душу. Але Омар вперто відкинув цю слабкість. Він розумів: їм не судилося бути разом. І тому ще міцніше тримав свою маску — незворушного, зухвалого, жорсткого чоловіка, якого насправді не існувало.

Джон глянув на нього зверхньо, мов оцінював товар на ринку, залишаючи тримати «Музу». У його очах Омар був лише пихатим хлопчиськом, який занадто швидко повірив у власну важливість. Його прихована посмішка, виправлений рукав і намащена зверхність виглядали для Джона дешевим театром — маскою, яку ще вчора приміряли перед дзеркалом.

"Зухвалий... — майнула думка. — У ньому немає тієї справжньої небезпеки, що відчувається від хижаків його рівня. Це не вовк, а цуценя, яке намагається гарчати так, щоб його почули. Що ж це мені на руку. Я вдало його використаю у боротьбі із шейхом."

-- Радий, що ви прийшли вчасно згідно з нашою угодою,- почав Омар.

— Запізнюватися, не в моїх правилах, — відповів Джон рівним, спокійним тоном. — Заради бажаної речі твій батько пішов на підлі вчинки. Не вдалося купити й він почав вимагати, ще й у такий підлий спосіб.

Омар не одразу відповів. Він злегка знизав плечима, наче обговорював звичайну бізнесову угоду.

— Мій батько звик завжди отримувати своє, — нарешті промовив. — Якщо по-доброму не виходить домовитися... він діє жорстко.

Омар зробив крок ближче, голос його став гострішим:

— Отож, даремно ви, лорде Вітморе відмовилися продати картину добровільно. Все, що зараз відбувається тільки ваша вина. Ви самі змусили нас діяти так.

Джон напружено дивився в очі Омара, вловлюючи кожен відтінок зневаги й упевненості. Його губи стиснулися в тонку лінію, і голос прозвучав твердо, рішуче, без натяку на страх:

— Твій батько зробив найбільшу помилку, думаючи, що може диктувати свої правила мені. Я зазвичай не продаю те, що належить мені... і вже точно не під примусом.

Джон зробив крок уперед, і тепер їх розділяло лише кілька кроків.

— Але ви мене змушуєте це робити, не залишаєте мені вибору.

Омар на мить збентежено моргнув, ніби не очікував такої сміливості з боку людини, яку примушують діяти за чужими наказами.

-- Ще раз повторюю, що ви самі винні. Перейдемо до справи. Ви привезли картину?

-- Так, але спочатку я хочу переконатися, що з моєю донькою та дружиною все добре.

Омар трохи нахилив голову.

— Ні, спершу я хочу побачити картину і переконатися, що бачу перед собою оригінал,- Омар говорив розрахованим тоном.

— Я хочу бачити, що ти їм не зробив нічого поганого, — Джон вперто наполягав на своєму. Його очі впивалися в Омара з незворушною силою.

На мить Омар замислився, мов вагався, чи варто йти назустріч вимозі. Але подумав, що він нічого не втрачає і в чомусь зніме напругу. Тож неохоче підняв руку і зробив легкий знак своїм людям. Дверцята фургона відчинилися. І в ту ж мить час ніби сповільнився для Джона. Двоє озброєних чоловіків у чорних масках вивели Анну та Мелісу під руки з машини. Джон бачив, що Анна трималася впевнено, хоча її обличчя було напружене. Меліса стояла поруч, виглядала блідою, але з гордим виглядом, не зводячи очей з батька. Серце Джона стиснулося, але жодного руху, жодного емоційного спалаху він не зробив. Зовні так і залишався кам’яним.

«Вони живі… Це головне. Спокій. Розрахунок. Ще кілька кроків, і все буде так, як я замислив».

Його пальці сильніше стиснули загорнуту картину. Омар знову заговорив:

— Як бачите, лорде Вітморе вони живі й неушкоджені. Якщо хочете їх обійняти зробіть правильний хід.

Джон простягнув картину та передав її озброєному охоронцю. Який у свою чергу передав «Музу» чоловікові середнього віку, який був без маски і вирізнявся з-поміж інших. Невисокий, худорлявий, з гострим носом, у темному костюмі, який сидів на ньому бездоганно. Це був експерт. Він поклав картину на капот автомобіля й повільно та дбайливо розгорнув білу тканину, притримуючи раму. Потім зі  свого портфеля дістав тонку лупу, нахилився й почав уважно вдивлятися в мазки, у фактуру полотна. Його пальці, сухі й вузлуваті, легенько торкалися поверхні — щоб відчути справжність на дотик.

Поки увага ворогів була прикута до картини, Джон дозволив собі підняти очі, які швидко знайшли Анну й Мелісу. Його погляд зустрівся з поглядом Анни. Між ними ніби простягнулася невидима нитка — тонка, але міцна, здатна витримати будь-яку вагу страху й невідомості. Її очі світилися тривогою, але й надією водночас. І він відчув більше, ніж у сотнях слів: вона вірила у нього. Натомість він вже подумки просив пробачення у неї за те, що несправедливо звинуватив її, за те, що утягнув у цей небезпечний світ. Здалося, що на якусь мить реальність зникла і лишилися тільки вони вдвох готові кинутися в обійми один одному і забути про всі негаразди й вже ніколи не розлучатися. Відчували, що їхні серця все ще разом, як єдине ціле, яке ніхто не здатен розірвати.